Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Червона зона - Артем Чапай

Червона зона - Артем Чапай

Читаємо онлайн Червона зона - Артем Чапай
class="p1">– Право-руч! Кроком – руш!

Я проходжу на сходовий майданчик.

– Затриманого здав, – каже Микола.

– Затриманого прийняв, – вiдповiдає блеквотер по той бiк.

Цей не знає мене особисто. Ми спускаємося сходами, й коли я зупиняюся, щоб перечекати бiль у грудях, блеквотер штурхає мене прикладом між лопатки:

– Руш! Не зупинятись!

Я вигинаю спину вiд удару, вiд цього закашлююсь, у грудях коле, хочеться схопитись рукою за груди, але мої руки за головою i я не хочу, щоб мене знов ударили, тому йду вниз по сходах i кашляю безперестанку, а груди розриває. Я боюся сплюнути мокротиння й ковтаю його.

– На мiсцi – стiй!

Ми проходимо крiзь iще однi ґрати, залiзо дзвенить об залiзо. Охоронець знову мiняється.

У цьому коридорi стiни сiрi, це голий бетон. Пiдлога – теж голий бетон. Але коридор яскраво освiтлений лампами денного свiтла. На цьому поверсi тхне вогкiстю та хлоркою.

– Опустити руки! – командує новий блеквотер.

На цьому поверсi в обох кiнцях коридору – по двоє охоронцiв у чорному. У них автомати з примкнутими штиками.

На цьому поверсі утримують ворогiв свободи (пiдприємництва). Це офiцiйне визначення. Вищий менеджмент вирiшив, що роздiляти свободу та свободу пiдприємництва недоцiльно, вiдповiдно, й ворогiв прирiвняли та звели в одну категорiю, де досить писати останнє слово в дужках.

– Ганчiрка й вiдро в пiдсобцi, – вже звичайним голосом каже блеквотер.

Я набираю з крану в стiнi пiдсобки технiчну воду. Додаю хлорки з великої пластикової пляшки. Опускаю руку у вiдро, щоб прополоскати ганчiрку. Суглоби ломить вiд холоду. Швабру менi не дають, бо нею в теорiї може заволодіти ворог свободи (пiдприємництва) й використати пластикову ручку як зброю.

– Сюди, – нормальним голосом каже блеквотер.

Вiн брязкає, вiдмикаючи металевi дверi першої камери. Тут використовують звичайнi металевi ключi, не електроннi.

Ця камера порожня, i я ледь зiтхаю. При цьому в грудях хрипить.

Вiкна немає, одна блякла лампочка прилiплена до стелi. Металевi нари на шарнiрах, вмурованих у стiну. Нари можна пiдняти до стiни й замкнути на замок. Вдень ув'язненим забороняють лягати. У центрi камери в бетонну пiдлогу вмурований низький залiзний табурет.

Я нахиляюся з ганчiркою, щоб помити пiдлогу, i при цьому знов захлинаюсь кашлем. Хапаюся руками за груди, бо кашель нiби розриває легенi зсередини, i крiзь ребра намагаюся стиснути їх, щоб лишилися цiлими. Цього разу я не стримуюсь i спльовую на пiдлогу, але тут-таки витираю за собою ганчiркою й опускаю її у вiдро з холодною каламутною водою. З вiдра тхне гнилiстю та хлоркою.

– Воруши булками! – каже блеквотер з коридора.

Я несу вiдро у пiдсобку, щоб помiняти воду, тонка дротяна ручка вiдтягує шкiру на долонi.

– Тепер ця, – каже блеквотер, брязкаючи ключем. – Акуратно, диви. Сам знаєш.

Я насилу ковтаю, мовчки йому киваючи.

Ця камера не порожня.

На вмурованiй у бетон залiзнiй табуретцi стоїть в'язень. На його голову надягнуто мiшок. В'язень босий, але пiд ноги йому поклали гумовий килимок. Людина стоїть, широко розвiвши руки в боки. До зап'ясткiв прикріплено оголенi електричнi дроти. В'язень не ворушиться.

Я не бачу пiд мiшком його обличчя. Лише оголенi руки вiд лiктiв та ноги нижче колiн. Здається, його шкiра смаглява. Якщо це має значення.

Коли вiн чує, як я пiдходжу, то починає дрiбно тремтiти. Я бачу, як трусяться його ноги в колiнах, як вiбрують його руки, але вiн силується не втратити рiвновагу й у жодному разi не опускає руки, до яких прикріплено оголенi електричнi дроти. Пiд мiшком ворогам свободи (пiдприємництва) ще й затуляють вуха та зав'язують очi. В'язень вiдчуває, що хтось поруч, але не знає, чи це просто прибирання, чи прийшов слiдчий.

Часом пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва) вiдпускають без звинувачень. Пiдозри виявилися невиправданими. Тодi в'язнi розповiдають про те, що з ними вiдбулось. Але доказiв нема. Корпорацiї блеквотерiв усе заперечують. Менеджмент, який їх наймає, недоведенi чутки не турбують. Зрештою, це справа корпорацiї, у який спосiб вона виконує контракт. Аби пiдозрюванi не тiкали, а злочини розкривалися. За конкурентоспроможну цiну.

Я обережно нахиляюсь i починаю мити пiдлогу навколо звинуваченого, щоб навiть шансу не було доторкнутися до в'язня. Мене душить кашель, але я його приборкую, намагаюся задавити в собi, щоб часом не злякати людину на табуретцi, щоб людина не здригнулась i не втратила рiвновагу.

Якщо в'язень зiйде з гумової пiдстилки й торкнеться мокрої бетонної пiдлоги – його тiло прошиє електричний струм. Якщо людина опустить руку й розiрве контакт мiж оголеним дротом i голим зап'ястком – її теж прошиє струм.

Не знаю, чи я маю право розповiсти про це. В червонiй зонi про це розповiдають вороги свободи (пiдприємництва), якi повернулися. Можливо, заради цього їх i вiдпускають без звинувачень. Не знаю, чи корпорацiя мiстера Ворнера, що замовила розповiдь, залишить цей епізод. Зрештою, завжди можна додати дисклеймер: у цiй iсторiї є домiшки вигадки. Епiзод iз в'язнями з мiшками на головах – елемент такої вигадки. Такого в демократичному суспiльствi не буває.

Коли я повернувся i блеквотер Нiк/Микола прийняв варту надi мною й завiв мене до камери, вiн знову перейшов зi статутної мови на звичайну:

– Ви ж не ображайтеся, що ми вас тягаємо мити камери. Це начальство вигадало. Психологiв наймали, кажуть, i соцiологiв – придумувати оцi методи виправлення. А наше дiло маленьке – виконуй накази. Ми просто робимо свою роботу.

R-06

Я два тижнi нелегально жив у гуртожитку Романа Цюцюри й досi не мiг знайти роботу. Умiда приходила раз чи два, вдень, i вони не шукали усамiтнення. Вони йшли в кухню чи надвiр i розмовляли. Одного разу я зайшов на гуртожитську кухню поставити чайник i застав їх за розмовою. Роман тер скроню пальцем.

Роман завжди говорив тихо, мало й не жестикулюючи. Тож i тепер я не почув, що вiн сказав. Обличчя Умiди було спокiйне та впевнене.

Умiда подивилась на мене iз зацiкавленням i, менi здалося, симпатiєю. Її чорнi очi блищали. Я кивнув, не усмiхнувшись, i вийшов. Мене тягнуло до неї, але я намагався заглушити це в собi. Не хотiв почуватися змiєю, яку пригрiли на грудях. Так я казав собi подумки, уявляючи напiвзастiбнуту свiтло-сiру сорочку, з-пiд якої видно зелений клубок завбiльшки з два кулаки. Клубок ворушився. Я був собi гидкий.

Вже кiлька днiв у мене не було грошей навiть на їжу та сигарети. Менi давав Роман. Наче було мало, що я два тижнi жив у його кiмнатi.

Гуртожиток на вулицi Героїв Севастополя, розташований триста метрiв на пiвнiч вiд

Відгуки про книгу Червона зона - Артем Чапай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: