Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов
Вона не могла повірити в те, що побачила. Єдині речі, які залишилися в домі, були підвішені під стелею лампи. Усе інше: фірмові меблі, індійські килими, статуї й гобелени, незліченні дрібнички із золота та коштовного каміння, усе те, завдяки чому її дім здавався одним з найзатишніших і найгарніших у місті, усе — навіть священний какаду — безслідно зникло. Речі повиносили через терасу, яка виходила на море, не потурбувавши кохання. Залишилися тільки порожні зали з чотирма розчиненими вікнами та словами, криво виписаними на внутрішній стіні: «Кому втіха, а кому прибуток». Капітан Росендо де ла Роса ніколи не міг зрозуміти, чому Аусенсія Сантандер не заявила про грабунок у поліцію, не зробила ніякої спроби зв’язатися з торговцями краденим і навіть не дозволяла, щоб їй нагадували про те лихо.
Флорентіно Аріса і далі відвідував її в пограбованому домі, вмебльованому тепер лише трьома оббитими шкірою табуретами, які злодії забули на кухні, та меблями у спальні, де вони тоді лежали. Але приходив він не так часто, як раніше, і не тому, що дім спорожнів, як вона думала і як казала йому, а тому, що на початку нового століття з’явилася новинка — трамвай, запряжений мулами, який став для Флорентіно Аріси благословенним гніздом, де він міг ловити неприкаяних «пташок». Він заходив у трамвай по чотири рази на день, двічі — коли їхав на службу, і двічі — коли повертався додому, й іноді, насправжки читаючи, але здебільшого лише вдаючи, ніби читає, примудрявся принаймні зав’язувати перші стосунки для наступних побачень. Згодом, коли дядько Лев Дванадцятий надав у його розпорядження екіпаж, запряжений двома бурими мулами, що були покриті позолоченими попонами, такими самими, як і в президента Рафаеля Нуньєса, він не раз жалкував за своїми поїздками в трамваї, де йому найбільше щастило в його соколиних ловах. І він таки мав рацію: не було гіршого ворога для таємних любовних пригод, як екіпаж, що чекає біля дверей. Отож він майже завжди залишав його вдома і вирушав на полювання пішки, не бажаючи залишати за собою у вуличному поросі сліди коліс. Через те й згадував він із такою тугою старий трамвай, що його тягли худі, вкриті струпами мули, в якому було досить скоса глянути — і ти вже знав, де чекало тебе кохання. А втім, серед багатьох зворушливих спогадів він не міг стерти з пам’яті спогад про одну безпорадну «пташку», чийого імені він не знав і з якою провів лише половину безумної ночі, але й цього йому вистачило, щоб до кінця життя отруїти враження від невпинної метушні карнавалу.
Він звернув на неї увагу в трамваї, бо вона трималася посеред гамірного виру народної гулянки з дивовижною незворушністю. Їй, мабуть, не було й двадцяти років, і настрій вона мала не карнавальний, якщо умисне не зображувала з себе хвору або калічку; волосся в неї було дуже світле, довге й гладеньке, розпущене по плечах, а сукня з грубого полотна не мала жодної прикраси. Вона не звертала найменшої уваги на розвихрену музику, що гриміла на вулицях, на жмені рисової пудри та бризки синьої фарби, якими обсипали та поливали з вулиці пасажирів трамвая, чиї мули протягом трьох безумних днів ходили білі від крохмалю, у капелюхах, сплетених із квітів. Скориставшися з метушні, Флорентіно Аріса запросив її на морозиво, бо вирішив, що більшого вона не варта. Дівчина глянула на нього без подиву і сказала: «З приємністю приймаю запрошення, але остерігаю, що я божевільна». Він посміявся з цього жарту й повів її дивитися на парад карет із балкона морозивного кафе. Потім закутався в позичений плащ із каптуром, і обоє поринули в танці на Митній площі, утішаючися, але якось по-дивному, бо її байдужість різко контрастувала з гамірною атмосферою ночі. Танцювала вона, як професіонал, дотепно жартувала, поринала в саму гущу гуляк, і від неї віяло моторошним чаром.
— Ти ще не знаєш, у яку халепу вклепався зі мною! — вигукувала вона, помираючи зо сміху посеред збудженого карнавального натовпу. — Я божевільна з дурдому.
Для Флорентіно Аріси то була ніч повернення до невинних розваг далекої юності, до тих часів, коли ще не завдала йому смертельного удару любов. Але з досвіду більше гіркого, аніж приємного, він знав, що таке безтурботне щастя не може тривати довго. Отож, перед тим як почало розвиднятися, ще до розподілу премій за найкращі карнавальні костюми, він запропонував дівчині піти разом помилуватися світанком з маяка. Вона залюбки погодилась, але спершу хотіла подивитись, як роздаватимуть премії.
Як незабаром зрозумів Флорентіно Аріса, та затримка врятувала йому життя. Бо саме в ту мить, коли дівчина знаком показала йому, що вже можна йти на маяк, на неї накинулися два цербери й одна санітарка з божевільні Божественної Пастирки. Вони стали розшукувати її відразу після того, як вона втекла, і не тільки вони, а й уся міська поліція. Щоб вирватися на волю, вона відрубала голову охоронцеві й тяжко поранила двох інших сокирою, яку вкрала в садівника, — бо їй захотілося піти потанцювати на карнавалі. Але нікому не спало на думку, що вона танцюватиме на вулиці, всі шукали її в домах, які обнишпорили від горищ до підвалів.
Схопити її виявилося нелегко. Вона захищалася садовими ножицями, які ховала за корсажем, і знадобилося шестеро чоловіків, щоб накинути на неї гамівну сорочку, а тим часом натовп, який з’юрмився на Митній площі, плескав у долоні та свистів від захвату, думаючи, що криваве полонення дівчини було одним з карнавальних трюків. Флорентіно Аріса був прикро й гірко вражений і з передостаннього дня масниці почав приходити на вулицю Божественної Пастирки з коробкою англійського шоколаду
