Дюна - Френк Херберт

— Я й сама бачу знаки! — огризнулася Джессіка. — Моє питання мало на меті нагадати тобі, щоб ти не намагався повчати мене в питаннях, яким я сама навчила тебе.

Пол глянув на неї і вловив холодний усміх на материних вустах.

Між ними схилився Ґурні Галлек:

— Нагадую вам, мілорде, що в тій купі є один Харконнен. — Він кивнув на темноволосого Фейда-Рауту, притиснутого до бар’єра зі списів ліворуч. — Ось той із примруженими очима, ліворуч. Обличчя зле, як я й казав. Ви колись пообіцяли мені, що…

— Дякую, Ґурні, — відказав Пол.

— Це на-барон… Барон тепер, оскільки старигань відкинув копита, — додав Ґурні. — Він згодиться для того, щоб я…

— А ти подужаєш його, Ґурні?

— Мілорд жартує!

— Суперечка між Імператором і Превелебною Матір’ю триває надто довго, як гадаєш, мамо?

Вона кивнула:

— Так і є.

Пол підвищив голос і гукнув до Імператора:

— Ваша Величносте, а серед вас є Харконнен?

Імператор повернувся до Пола з королівською зневагою.

— Гадаю, моє оточення перебуває під захистом вашого герцогського слова, — сказав він.

— Та я цікавлюся просто, — гмикнув Пол. — Хочеться дізнатися, чи Харконнен офіційно входить у ваше оточення, чи просто з боягузтва ховається за спинами?

Імператор хитро всміхнувся.

— Будь-хто, прийнятий до товариства Імператора, є членом мого почту.

— У вас є слово Герцога, — мовив Пол, — але Муад’Діб — це інша справа. Він може не погодитися з вашим визначенням поняття «оточення». Мій друг Ґурні Галлек хоче вбити Харконнена. Якщо він…

— Канлі! — закричав Фейд-Раута, притиснувшись до бар’єра зі списів. — Твій батько оголосив вендету, Атріде. Ти називаєш мене боягузом, а сам ховаєшся поміж жінок і пропонуєш виставити проти мене слугу!

Стара Правдомовця щось гнівно прошепотіла Імператорові у вухо, але він відсунув її вбік, мовивши:

— Отже, канлі? Канлі передбачає суворі правила.

— Поле, поклади цьому край, — сказала Джессіка.

— Мілорде, — втрутився Ґурні. — Ви обіцяли мені, що я стану на мить супроти Харконнена.

— Ти весь день стояв проти них, — відказав Пол, відчуваючи, як всі емоції полишають його. Він зняв плащ і віддав його матері разом із паском і крис-ножем, а тоді заходився розстібати дистикост. Він знав — весь усесвіт зосередився на цій миті.

— У цьому нема потреби, — заперечувала Джессіка. — Є простіші шляхи, Поле.

Пол зняв дистикост і витягнув крис-ніж із піхов у материній руці.

— Знаю, — відказав він. — Отрута, найманий убивця — давні й перевірені методи.

— Ви обіцяли мені Харконнена! — шипів Ґурні, й Пол бачив, як гнів викривив чоловікове обличчя, як потемнів і набряк шрам від атраментової лози. — Ви винні це мені, мілорде!

— Невже ти страждав від них більше, ніж я? — запитав Пол.

— Моя сестра, — прохрипів Ґурні. — Мої роки в ямі для рабів…

— Мій батько, — відповів Пол. — Мої добрі друзі й супутники Зуфір Хават і Дункан Айдаго, роки у вигнанні без статусу й підмоги… але дещо ще: йдеться про канлі, а ти, як і я, чудово знаєш, що правила понад усе.

Плечі Галлека обвисли.

— Мілорде, якщо ця свинюка… він же не більше ніж тварюка, яку ви маєте розтоптати і викинути черевика, бо він заражений. Викличте ката, якщо треба, або ж дозвольте мені зробити це, але не віддавайте себе на…

— Муад’Дібові не потрібно робити цього, — сказала Чані.

Він поглянув на неї і побачив у її очах страх.

— Але Герцог Пол мусить, — відказав він.

— Це ж харконненівська тварюка! — хрипів Ґурні.

Він завагався на мить, чи не відкрити давньому другові, що він і сам походить від Харконненів, але, зупинений гострим материним поглядом, просто мовив:

— Але ця істота має людську подобу, Ґурні, а тому заслуговує на людське ставлення.

Ґурні не вгамовувався:

— Якщо він такий, як…

— Будь-ласка, відступи, — Пол м’яко відсунув Ґурні вбік і зважив у руці крис-ніж.

— Ґурні! — Джессіка торкнулася до руки Ґурні. — Він у такому настрої — копія дідуся. Не відволікай його. Це єдине, що можна зараз зробити для нього. — А сама подумала: «Велика Матір! Яка іронія».

Імператор пильно вивчав Фейда-Рауту, відзначаючи важкі плечі й набряклі м’язи, а тоді перевів погляд на Пола — жилавий міцний юнак, не такий сухорлявий, як місцеве арракійське населення, але ребра світяться з худих боків. Під напруженою шкірою було чітко видно рух м’язів.

Джессіка нахилилася до Пола й прошепотіла, щоб чув тільки він.

— Ще одне, сину. Іноді небезпечні люди підготовані Бене Ґессерит — їм у найглибші шари підсвідомості імплантовано слово давніми методами болю й насолод. Слово-звук, яке використовують найчастіше, — «Урошнор». Якщо він підготований, а я дуже підозрюю, що так і є, прошепочи це йому на вухо — і його м’язи ослабнуть і…

— Я не хочу мати жодної особливої переваги над ним, — сказав Пол. — Не стій у мене на дорозі.

Ґурні запитав у неї:

— Навіщо він це робить? Невже хоче дати вбити себе, щоб стати мучеником? Ця фрименська релігійна маячня затуманила йому розум?

Джессіка прикрила долонями обличчя, усвідомлюючи, що не може сказати напевно, чому Пол обрав саме такий курс. У цій залі витала смерть, і жінка розуміла, що змінений Пол здатен на те, про що казав Ґурні. Кожна її клітинка думала про те, як захистити сина, але вона нічого не могла вдіяти.

— То це релігійна маячня? — наполягав Ґурні.

— Мовчи, — прошепотіла Джессіка. — І молися.

Різка посмішка торкнула обличчя Імператора:

— Якщо Фейд-Раута Харконнен… з мого почту… бажає цього, — сказав він, — я звільняю його від будь-яких обмежень і даю йому свободу обирати власний шлях у цьому питанні. — Імператор кивнув Половій варті з федайкінів. — Хтось із вашого наброду забрав мій пояс і короткий меч. Якщо Фейд-Раута бажає цього, він може зійтися з вами, тримаючи в руці мій клинок.

— Бажаю, — сказав Фейд-Раута, і Пол помітив радість на обличчі ворога.

«Він надто впевнений у собі, — подумав Пол. — Я можу прийняти цю природну перевагу».

— Принесіть меч Імператора, — сказав Пол і простежив, як виконують його наказ. — Покладіть його на підлогу сюди, — він указав на місце біля своїх ніг. — Відсуньте імператорський набрід до стіни й дайте місце Харконненові.

Майоріння плащів, шарудіння ніг, тихі накази й протести супроводжували виконання Полового наказу. Гільдієри досі стояли біля пункту зв’язку. Насупившись, вони нерішуче дивилися на Пола.

«Вони звикли бачити майбутнє, — міркував Пол. — А в цьому місці цієї миті вони сліпі… та і я теж». Він торкнувся вітрів часу, відчуваючи хаос. Осердя бурі зосередилося в цьому часопросторі. Навіть найтонші шпаринки закрилися. Пол знав: там нуртував іще ненароджений джигад. Так утілювалася расова свідомість, яку він колись пізнав як