Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
Містер-Пітерс спинився. В кімнаті панувала тиша. Професори сиділи, немов набравши в рот води. Мовчав навіть академік Антохін. Рая стурбовано озирнулася на Містера-Пітерса: чого, мовляв, вони всі мовчать?.. Проте, ось підвівся професор Терещенко, знімаючи водночас з носа своє незмінне пенсне:
— Е… я хотів би відразу ж таки попросити нашого шановного… е… винахідника довести нам фактами його… е… твердження про можливість активного просвічування його… е… генератором об’єктів на віддалі, а не касетним засобом…
І він сів, задирливо надягаючи пенсне й поглядаючи переможно на Містера-Пітерса, що цілком спокійно спитав його:
— Шановний професор хотів би побачити вплив на живі істоти, чи на якісь інші об’єкти?
— Е… як першу спробу, я можу запропонувати таке. Я підніму палець, а ви спіймаєте його вашим промінням… е… за допомогою екрана…
Професор Терещенко, дійсно, підняв палець. Він сидів нерухомо — і поза скляними віконцями його пенсне ховалася презирлива посмішка. Це відчула навіть Рая. Вона стиснула кулаки: ах, як треба провчити цього професора!..
Містер-Пітерс спокійно увімкнув генератор. Академік Антохін навіть підвівся трохи, побачивши фіалковий колір світла ламп. Ось зірвалися перші фіалкові вогняні іскри. Ось вони попливли по кімнаті. Ось повітря наповнилося характерним запахом озону. Професор Терещенко тримав піднесеним свій сухий жовтий палець. На його обличчі можна було помітити лише підкреслену байдужість.
— Шановний професор бажає якого саме впливу? — спитав ввічливо Містер-Пітерс, повертаючи пристрій з лампою.
— Якого хочете, е… скажімо, найбільш ефективного, — відповів професор, вже не ховаючи презирливої усмішки.
Погляди аудиторії перебігали з генератора на палець професора Терещенко: що ж буде?..
Містер-Пітерс покрутив ручки контурів. Уважно поглянув він на професора Терещенка, на решту:
— Увага, товариші! — вимовив він.
І майже відразу професор Терещенко зойкнув. Поривчастим рухом він смикнув руку вниз, ховаючи палець і водночас розглядаючи його розширеними очима. Решта схилилася над ним. Містер-Пітерс повернув пристрій убік.
— Отже? — спитав він.
Професор Терещенко мовчав, злісно поглядаючи на нього. Його палець потемнів, замість жовтого він став коричневий, ніби його чимсь обпалило.
Академік Антохін відповів за професора Терещенка:
— Я гадаю, що ми перейдемо до більш наукових експериментів, га?.. — запитав він Містера-Пітерса.
Той з готовністю відгукнувся:
— Я лише виконав бажання професора щодо демонстрації ефективного прикладу впливу мого проміння на віддалі без касет.
Тим часом професор Терещенко закрутив палець носовою хусткою і тепер сидів зовсім нерухомо, немов безневинно скривджена людина. Його рот наглухо закрився.
— Якщо дозволите, Іване Петровичу, — продовжував Містер-Пітерс, — я показав би цілком своєрідний вплив мого проміння тепер уже на відстані метрів із п’ятнадцять. Звісно, на такій відстані проміння вже нікого не обпалюватиме. Ми просто на хвилинку спинимо рух на тому боці вулиці.
Рая непомітно оглянула професорів: на їх обличчях застигло здивування. Навіть академік Антохін ширше відкрив очі:
— Це дуже нескладний експеримент. Моє проміння створить на тому боці вулиці потужне електричне поле, що відштовхуватиме кожного, хто намагатиметься пройти крізь нього, — пояснював далі Містер-Пітерс, — це зовсім просто, і ми зробимо це, повторюю, на хвилинку. Прошу шановних гостей до вікон.
Першим підвівся академік Антохін. Він не ховав своєї зацікавленості. Покручуючи за старою звичкою сиве пасмо свого волосся на правому виску, академік підійшов до вікна. За ним слідом перейшла до вікон і решта спостерігачів. Рома та Олесь і собі дивилися на Містера-Пітерса: що то за нові фокуси?
Тротуаром на тому боці вулиці ішли люди. Вони проходили повз будинок, вони поглядали на вітрини, дехто поспішав, дехто йшов розглядаючи зустрічних. Цілком звичайна картина.
— Увага, увага! — проговорив Містер-Пітерс, скеровуючи рефлектор крізь вікно на той бік вулиці.
Проте, навряд чи варто було закликати глядачів до уваги — бо й без того ніхто не відривав поглядів від вулиці. Якраз напроти вікна на тому боці висіла велика афіша міського театру. Вона напіввідклеїлась, її кінці вільно гойдалися під подувами вітру. До афіші наближався високий міцний чоловік з портфелем у лівій руці. Він ішов упевнено розмашною ходою, — як ходить певний себе і безумовної необхідності свого існування на світі керсправами якогось тресту. Ось він невимушеним рухом підняв руку й покрутив вус, побачивши з кількох кроків від себе добре одягнену громадянку з маленькою собачкою на ланцюжку. Відстань між чоловіком з портфелем і громадянкою зменшувалася. Ось їх уже відділяла сама афіша. Собачка бігла попереду громадянки.
— Увага! — вимовив коротко ще раз Містер-Пітерс.
І раптово чоловік з портфелем спинився. Він спинився, наче його хтось штовхнув у груди. Він відсахнувся назад і здивовано поглянув перед собою. Він нічого не розумів. Хто штовхнув його?..
Не менш раптово спинилася й дама. Її собачка все ще тягнула її вперед, натягуючи щосили тонкий ланцюжок. Але громадянка немов сперлася грудьми на якусь невидиму перегорожу. Обличчя її почервоніло, рот недоумінно розкрився. Громадянка перелякано смикала ланцюжок назад і махала руками:
— Джіммі, назад… Джіммі!
Чоловік з портфелем спробував ще раз підійти до громадянки, заспокоїти її, допомогти їй спинити собаку. Він підняв ногу, щоб зробити крок уперед і знов відхилився назад.
На обличчі його виобразилося остаточне здивування. Нерозуміючими очима, безпорадно, враз утративши всю свою переможність, — чоловік з портфелем дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці, намагаючись відтягнути назад свою собаку. Коло них спинилося ще кілька людей — здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:
— Та що це, сниться, чи що?
— А ви спробуйте, може, пройдете…
— Якесь господнє чудо, неначе ангел став з мечем…
З середини вулиці вже наближався міліціонер. Він ішов упевненою ходою господаря вулиці, якому мусить підкорюватися все — від пішохода до найрозкішнішого автомобіля.
Академік Антохін зітхнув:
— Неймовірно… електричне поле такої потужності!
