Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

— Почекай… почекай, гадино… — мурмотів Рома, враз перетворившись на мисливця.

Кров його закипіла. Він відчув в собі заглушений досі голос досвідченого дикуна-мисливця, що звик полювати на дикі тварини. Атавізм?.. Можете називати, як хочете. Проте, запевняємо вас: жоден червоношкірий індієць, жоден Чінгакхук або Барсова-Лапа, або навіть сам Останній-з-Могиканів не зміг би плазувати з такою гадючою обережністю до своєї наміченої жертви, як плазував до сірої кішки розлютований Рома.

Тільки скаженим стукотом билося його серце — бідне серце, що перенесло сьогодні стільки горя; та ще бойовою люттю роздувалися ніздрі й горіли божевільним запалом очі.

— Р-раз! Єсть!

Як пружина, підвівся Рома на рівні ноги. В його правій руці, міцно схоплена за шкіру, — висіла кішка. Вона тільки безпорадно ворушила лапами — захищатися вона не могла.

— Мерзенна тварина, — шепотів Рома, — зараз я тобі покажу, як жерти об’єкти наукової роботи… може, я й сам ладний був би з’їсти цю чудову сметану. Але не їв, хоч і мав на це певне право. А ти… негіднице, зараз я тобі…

Кішка тільки вигиналася й конвульсійно рухала лапами. І зовсім невідомо, що зробив би з нею розлютований дослідник, якби не почув ззаду лагідного, приємного голоса, що докірливо говорив йому:

— Що це ви робите, Ромо? Адже цій бідний кішці напевно досить неприємно перебувати в такому стані…

Рома остовпів. Так, це була Рая. Чарівна золотоволоса, синьоока Рая дивилася на Рому, на кішку — і обличчя її ставало дедалі сумнішим.

— Що ви робите, Ромо?.. Ай, бідна кицька, що трапилося?

— Бачите, вона, ця негідни… ні, я не те хотів сказати… ця тварина з’їла мою ряжанку, — промурмотів Рома, не випускаючи з рук кішку, що саме в цю мить жалісно зойкнула.

— Вона з’їла сметану? А що ж, на вашу думку, їй залізо їсти, чи, може, котушки з генератора? Кішки саме люблять молоко, сметану і всякі інші молочні страви, — спокійно, з залізною логікою відповіла Рая. — Давайте її сюди.

— Але…

— Ніяких «але». Давайте сюди кицьку, — наказала Рая.

І хоча у Ромі бушували бурі й шторми люті на мерзенну брудну тварину, хоч і був він ображений попереднім ставленням до нього синьоокої красуні, — але руки його покірно простягли до Раї кішку. А губи спромоглися лише запобігливо прошепотіти:

— Тільки б вона не пошкрябала вас, Раю…

Проте, Рая вже не слухала його. Вона тримала кішку на руках, вона пестила її.

— Бідна моя кішечка… з’їла погану цвілу ряжанку… І звідки ти взялася тут?.. Мабуть, через вікно влізла… та тобі холодно? О, ми зараз погріємо тебе.

Швидким рухом Рая повернулася до Роми:

— Увімкніть генератор.

— Але… — заїкнувся було Рома.

— Здається, я просила вас щось зробити? — гордо запитала його Рая.

І Рома покірно увімкнув генератор.

Фіалковим світлом засяяли лампи, у повітрі розлився знайомий запах озону. Генератор працював.

Рая піднесла кішку до касети і посадила її там:

— Сідай, сідай, — приказувала вона, — тут тобі буде тепло й приємно. Сідай, кицю…

Кішка спокійно сіла. І справді, їй мабуть було досить приємно в теплі генератора. Адже зараз генератор випромінював хвилі, що не палили, не були дуже гарячі, а лише гріли — саме такі хвилі потрібні були Ромі для його сметани.

— Рома, дивіться, вона вмивається! — вигукнула Рая.

Дійсно, кішка вмивалася. Вона немов з часу свого народження звикла сидіти під промінням ультракороткохвильного генератора. Вона лагідно муркотіла, вона вмивала собі лапи й боки.

— Чи не пошкодить їй, Раю, надто довге перебування під промінням? — несміло запитав Рома.

Рая озирнулася на нього:

— Цікаво б мені знати, хто з нас двох біолог, ви чи я? — в’їдливо запитала вона: — І взагалі, що може розуміти харчовик у біологічних справах? Сиди, сиди, киценько, він нічого не розуміє…

Рома відійшов. Так, ніколи-ніколи Рая не зможе ставитись до нього прихильно… Що ж, нічого не поробиш… він з головою пірне в науку, він забуде про свою нещасну любов… він навіть більше не звертатиме взагалі ніякої уваги на Раю; ось що…

— Ромо…

Ні. Він не звертатиме уваги. Ні!

— Ро-мо…

Хай кличе. Ні, він зайнятий, він не…

— Ро-омо…

— Пробачте, Раю, я не чув… з вікна, знаєте, такий шум іде…

Ромо, Ромо, де твоя мужчинська гордість?.. Нема її, бо ось уже ти біля Раї, ось уже шукаєш, чим би догодити їй…

— Дивіться, Ромо, мені здається, що кішка просто перед нашими очима робиться пухнастішою.

— Що?

— Вона стає дедалі пухнастішою. Дивіться!

Це ставало зовсім неймовірним. Сіра шерсть невідомої бродячої кішки повільно пухнастішала. Вона ставала блискучою, густою й гладкою. Здавалося, це була вже зовсім не та кішка, що сиділа у дальньому кутку. Та була худа й пошарпана. Це — сиділа сита кішка з блискучою густою шерстю, яка відбивала сонячні виблиски з вікна.

Рома не вірив своїм очам. Він дивився то на кішку, то на Раю, що так само нічого не розуміла. Проте вона весело усміхалася:

— Ага? Бачите? А ви казали — чи не пошкодить їй…

— Що пошкодить? Кому? Хав ю си?.. Ват тол ю? Як і що ви кажете? — відчувся густий голос Містера-Пітерса, що непомічений увійшов до лабораторії.

Він швидко підійшов до стола, поглянув на касети — і здивовано спинив погляд на кішці:

— Що це таке? Звідки ця тварина? Це ви, Рая, просвітлюєте вже не кролів, а кішок?