Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
— Бідне дитя! Нещасна, нещасна дитина!
Розділ 6
У ресторані в Гейгерстауні, окрім гарної їжі, була ще й своя «атмосфера»: столики тут розмістили не тільки на газоні аж до маленького озера, а й на гілках трьох величезних старих дерев. Над кожним був споруджений дах, що створював в обідній зоні вічне літо — навіть у дощову чи сніжну погоду.
Джилл захотіла їсти вгорі на деревах, але Бен проігнорував її та підкупив метрдотеля, щоб він посадив їх за столик на свій вибір біля води, а потім замовив іще й портативне стерео, яке встановили поруч.
Джилл злегка роздратувалась.
— Бене, навіщо було їхати аж сюди та платити такі гроші, якщо ми не можемо поїсти на деревах і повинні терпіти цей джиттербокс?
— Терпіння, люба. Столики на деревах обладнані мікрофонами, щоб забезпечити обслуговування. Цей столик, сподіваюся, не має таких хитрощів, оскільки я бачив, як офіціант обрав його з купи тих, якими не користуються. Що ж до радіо — це не лише тому, що не по-американськи, і, можливо, справді згубно їсти, не втупившись у стерео. Але це також і шум, що заважатиме дистанційним мікрофонам, направленим на нас... Якщо припустити, що нишпорки містера Дугласа нами цікавляться. А я не сумніваюся, що так воно і є.
— Ти серйозно вважаєш, що вони можуть за нами стежити, Бене? — Джилл здригнулася. — Не думаю, що злочинне життя — це моє.
— Дурниці! Коли я працював над хабарницьким скандалом у «Дженерал Синтетикс», то не спав двічі в одному місці плюс їв тільки напівфабрикати, які мусив купувати сам. Через деякий час тобі це починає подобатись — стимулює обмін речовин.
— Моєму обміну речовин це не потрібно, дякую. Все, що мені потрібно, — так це один особистий багатий пацієнт похилого віку.
— Не збираєшся виходити за мене, Джилл?
— Після того як мій майбутній чоловік відкине копита, збираюся. Чи, може, я буду така багата, що зможу дозволити тримати тебе замість домашнього улюбленця.
— Найкраща пропозиція за останні місяці. Як щодо того, щоб почати сьогодні ввечері?
— Після того як він відкине копита.
Коли вони пили коктейлі, музичне шоу разом з купою реклами, що лунало зі стерео та лупило по барабанних перетинках, раптово припинилось. На екрані з'явилося зображення диктора; він щиро посміхнувся і сказав:
— «НСМ», «Нові Світові Мережі» та їхній спонсор — мальтизіанські пастилки «Мудра дівчина» — мають честь та привілей поступитися кількома наступними хвилинами особливій, історично-важливій трансляції з Уряду Федерації. Пам'ятайте, друзі, кожна мудра дівчина користується «Мудрими дівчатами». Легко носити, приємно приймати, гарантовано жодних невдач; затверджено для продажу без рекомендації згідно з Громадським Законом 1312. Навіщо наважуватись на старомодні, неестетичні, шкідливі, непевні методи? Навіщо ризикувати втратити його любов та повагу? Пам'ятайте... — Привабливий вовкуватий диктор глянув убік і поспішив закінчити рекламний текст: — Я раджу вам «Мудру дівчину», яка своєю чергою передає слово Генеральному Секретарю та Людині з Марса!
3D картинка плавно змінилась на зображення молодої жінки, такої чуттєвої, неймовірно жіночної, звабливої, щоб примусити кожного чоловіка, який її побачить, бажати цей місцевий талант. Вона витягнулася, хитнулася і звабливо промовила:
— Я завжди користуюся «Мудрою дівчиною».
Картинка зблідла, і цілий оркестр взяв перші акорди «Нехай буде верховний спокій»[13]. Бен промовив:
— А ти користуєшся «Мудрою Дівчиною»?
— Не твоє діло! — Вона здавалася роздратованою. І додала: — Це шарлатанська панацея. У будь-якому разі — що змусило тебе думати, що мені це потрібно?
Кекстон не відповів, а на екрані з'явились батьківські риси містера Генерального Секретаря Дугласа.
— Друзі, — почав він, — громадяни Федерації! Сьогодні я маю унікальну честь та привілей. З часу тріумфального повернення «Чемпіона», нашого корабля-першопрохідця... — Він продовжив кількома тисячами гарно дібраних слів, щоб привітати жителів Землі з їхнім успішним контактом з іншою планетою, іншою цивілізованою расою. Він примудрився натякнути на те, що подвиг «Чемпіона» був особистим досягненням кожного жителя Федерації, і що всі вони могли б посприяти експедиції, якби не були зайняті іншою серйозною роботою, і що він, Секретар Дуглас, був обраний ними як звичайний інструмент для виконання їхньої волі. Лестощі ніколи не говорилися прямо — завжди приховано. У підтексті припускалося, що бути звичайною людиною означає бути рівним будь-кому, або й навіть кращим за більшість, і що старий добрий Джо Дуглас — втілення звичайної людини. Навіть його зім'ята краватка та розтріпане волосся було «просто людським».
Бен Кекстон хотів би дізнатися, хто написав промову. Можливо, Джим Сенфор — з усієї команди Дугласа саме він найкраще вмів добирати прикметники так, щоб полоскотати та втішити аудиторію; до того як піти у політику, він писав рекламні тексти й ніколи не відчував докорів сумління.
Так, оцей фрагмент про «руку, що гойдає колиску» був точно Джимовою роботою: він був з тих козлів, які могли звабити молоду дівчину цукеркою і вважати це дотепним.
— Вимкни! — різко сказала Джилл.
— Що? Помовч, гарненькі ніжки. Я мушу це послухати.
— ...тож, друзі, я маю честь представити вам нового громадянина Валентина Майкла Сміта, Людину з Марса! Майку, ми всі знаємо, що ти втомився і не дуже добре почуваєшся, але скажеш кілька слів своїм друзям? Вони всі хочуть тебе побачити.
На екрані стерео з'явилась крупним планом постать чоловіка в інвалідному візку. З одного боку біля нього крутився Дуглас — так, ніби був його улюбленим дядечком; з іншого боку крісла стояла медсестра — сувора, манірна та фотогенічна.
Джилл важко дихала. Бен люто прошепотів:
— Тихо! Я не хочу пропустити ані слова.
Інтерв'ю було недовгим. На спокійному дитячому обличчі чоловіка в кріслі з'явилася сором'язлива посмішка; він подивився у камеру і сказав:
— Привіт, люди. Вибачте, що сиджу. Я все ще заслабкий.
Здавалося, йому важко говорити, і медсестра зупинила його, щоб перевірити пульс.
У відповідь на запитання Дугласа він осипав компліментами капітана ван Тромпа та команду «Чемпіона», подякував усім за свій порятунок і сказав, що усі на
