Дюна - Френк Херберт
— Вони можуть здійснити вилазку на ’топтері, — продовжував Стілґар, — якщо помітять нас.
— То й нехай, — відказав Пол. — Нам сьогодні доведеться спалити ще багато ’топтерів… й ми знаємо: буря наближається.
Тепер він перевів телескоп на дальній край арракінського летовища, де вишикувалися харконненівські фрегати, над якими майорів стяг ДАПТу, припасований до високого флагштока. Тоді він подумав про відчай, який охопив Гільдію, якщо та дозволила приземлитися цим двом групам, а інших тримала в резерві. Гільдія була схожа на чоловіка, який визначає температуру піску, встромивши туди палець ноги, перш ніж напинати намет.
— Ти хочеш розгледіти там щось іще? — поцікавився Ґурні. — Нам час повертатися в укриття. Буря наближається.
Пол знову зосередився на величезній споруді.
— Вони навіть жінок своїх сюди притягнули, — зауважив він. — А ще лакеїв і слуг. Ох, мій любий Імператоре, наскільки ж ти самовпевнений.
— Таємним лазом піднімаються люди, — сказав Стілґар. — Певно, повертаються Усайм і Корба.
— Гаразд, Стіле, — погодився Пол. — Ми спускаємося.
Але він іще раз востаннє роздивився околиці через телескоп — ретельно вивчав рівнину: її високі кораблі, блискучу металеву споруду, мовчазне місто, фрегати харконненівських найманців. Тоді Пол відповз за скелю, а його місце біля телескопа зайняв вартовий із федайкінів.
Пол вийшов у неглибоку западину на верхньому гребені Оборонної Стіни. Ця місцина сягала близько тридцяти метрів у діаметрі й трьох метрів завглибшки — звичайнісіньке природне утворення, яке фримени вкрили прозорою камуфляжною тканиною. Комунікаційне обладнання було розміщено навколо отвору в стіні праворуч. Охоронці-федайкіни, що розташувалися в котловині, чекали на сигнал атаки від Муад’Діба.
З просвіту біля комунікаційного обладнання вийшло двоє чоловіків і заговорило до охоронців.
Пол зиркнув на Стілґара й кивнув у напрямку новоприбулих:
— Вислухай їхні звіти, Стіле.
Старий вождь так і вчинив.
Пол сів напочіпки спиною до скелі, розтягуючи й розминаючи м’язи. Він бачив, як Стілґар відіслав обох чоловіків назад у чорну діру в скелі, а тоді подумав про довгий спуск униз вузьким рукотворним тунелем до дна низини.
Стілґар підійшов до Пола.
— І що ж це таке важливе, що вони не можуть надіслати повідомлення із сейлаґо? — запитав Пол.
— Вони бережуть пташок для бою, — пояснив Стілґар. Фримен глипнув на переговорне обладнання, а тоді знову на Пола. — Муад’Дібе, навіть працюючи зі спрямованим світлом, не варто використовувати ці штуки. Вони можуть знайти тебе, просканувавши ефір.
— Скоро вони будуть надто заклопотаними, щоб шукати мене, — відказав Пол. — Що повідомили ці чоловіки?
— Наших кишенькових сардаукарів відпустили біля Старого провалля в нижній частині хребта, тож зараз вони на шляху до свого володаря. Ракетні й метальні установки на місці. Люди розташувалися, як ти й наказував. Загалом усе як завжди.
Пол глянув на неглибоку западину, ретельно вивчаючи бійців у розсіяному світлі, яке пропускало камуфляжне покриття. Йому здавалося, що час повзе, наче комаха, яка пересувається голою скелею.
— Нашим сардаукарам доведеться трохи потупцяти, перш ніж вони дістануться до військового транспортера, — зауважив Пол. — За ними стежать?
— За ними стежать, — підтвердив Стілґар.
Ґурні Галлек біля Пола прочистив горло:
— Чи не час нам перейти до безпечного місця?
— Тут нема такого місця, — відказав Пол. — Прогноз погоди досі сприятливий?
— Насувається праматір бурі, — відказав Стілґар. — Хіба ти не відчуваєш її, Муад’Дібе?
— Зміни в повітрі відчутні, — погодився Пол, — але передбачення погоди шляхом стовпування — надійніше.
— Буря буде тут за годину, — сказав Стілґар і кивнув на просвіт між імператорською спорудою та харконненівськими фрегатами. — І вони також про це знають. У небі — жодного ’топтера. Усе спущено й пришвартовано. Їхні друзі з космосу звітують перед ними про погоду.
— Більше не було пробних вилазок? — запитав Пол.
— Після приземлення минулої ночі — нічого, — доповів Стілґар. — Вони знають, що ми тут. Гадаю, просто чекають, щоб обрати зручний для себе час.
— Час обираємо ми, — заперечив Пол.
Підвівши погляд, Ґурні гарикнув:
— Якщо вони нам дозволять.
— Флотилія залишиться в космосі, — відказав Пол.
Ґурні похитав головою.
— У них немає вибору, — провадив своє Пол. — Ми можемо знищити прянощі. Так Гільдія не ризикуватиме.
— Люди у відчаї — найнебезпечніші, — зауважив Ґурні.
— А ми хіба не у відчаї? — запитав Стілґар.
Ґурні насупився.
— Ти не жив із фрименською мрією, — застеріг Пол. — Стіл думає зараз про всю воду, витрачену на хабарі та роки чекання, які ми додали до миті, коли Арракіс розквітне. Він не…
— Грррр, — загарчав Ґурні.
— І чому він такий похмурий? — поцікавився Стілґар.
— Він завжди похмурий перед боєм, — пояснив Пол. — Це єдиний різновид гарного настрою, який Ґурні може собі дозволити.
Вовчий вищир повільно перекосив обличчя Ґурні, білі зуби сяйнули над укритим дистикостом підборіддям.
— Мене страшенно засмучує думка про бідні харконненівські душі, яких відправимо в небуття без каяття, — сказав він.
Стілґар гигикнув.
— Він говорить, як федайкін.
— Ґурні — воїн-камікадзе з пелюшок, — відказав Пол. «Так, нехай заповнять мозок легкою бесідою, перш ніж ми кинемося в бій із військовим громаддям на рівнині», — подумав Пол, поглянувши на просвіт у скелястій стіні, а тоді перевівши погляд на Ґурні, який сидів, похмуро замислившись.
— Хвилювання підточують силу, — прошепотів Пол. — Це ти сказав мені колись, Ґурні.
— Мій Герцогу, — відказав Ґурні, — найбільше мене хвилює атомна зброя. Якщо ви скористаєтеся нею, щоб пробити дірку в Оборонній Стіні…
— Ті люди не відповідатимуть нам атомним ударом, — сказав Пол. — Вони не наважаться… з тієї самої причини, чому й не можуть ризикувати, дозволивши нам знищити джерело прянощів.
— Але заборона на…
— Заборона! — гарикнув Пол. — Це страх, а не заборона, не дає Домам кидатися одне в одного атомними бомбами. Велика Конвенція доволі чітка щодо цього питання: «Використання атомної зброї проти людей призведе до знищення планети». А ми підриватимемо Оборонну Стіну, не людей.
— Надто вже цей момент делікатний, — вагався Ґурні.
— Їхні бюрократи охоче вхопляться за таке тлумачення, — сказав Пол. — І не говорімо більше про це.
Він відвернувся, шкодуючи, що насправді таким упевненим зовсім не почувався. Тоді запитав:
— А як щодо містян? Вони вже на позиціях?
— Так, — пробурмотів Стілґар.
Пол глянув на нього.
— Що тебе гризе?
— Я не знаю жодного містянина, якому можна повністю довіряти, — відказав Стілґар.
— Я сам колись
