Дюна - Френк Херберт
— Усе відбувається так, як сказав Муад’Діб, — промовила Чані. Вона поглянула на Джессіку, намагаючись утримати свої страхи при собі. «Я назвала його ім’я, та вона не відреагувала на це. Ніхто не здатен розгледіти емоції на цьому відполірованому камені, що вона називає обличчям… але тепер воно аж надто непорушне. Чому вона така? Що трапилося з моїм Усулем?»
— Я б хотіла, щоб ми зараз опинилися на півдні, — сказала Джессіка. — Оази були такими чарівними, коли ми від’їжджали. Як не мріяти про день, коли вся земля може зацвісти?
— Земля там і справді чарівна, — підтвердила Чані. — Але в ній так багато скорботи.
— Скорбота — то плата за перемогу, — відказала Джессіка.
«Це вона так готує мене до скорботи?» — спитала себе Чані, а тоді сказала:
— Так багато жінок не бачать своїх чоловіків. Усі стали ревнувати, коли дізналися, що мене викликають на північ.
— Це я тебе викликала, — сказала Джессіка.
Чані відчула, як скажено загупало в неї серце. Вона хотіла затулити собі вуха, жахаючись того, що могла почути. Та вона примусила свій голос звучати рівно:
— Але під листом стояв підпис: «Муад’Діб».
— Я поставила цей підпис у присутності його командирів, — промовила Джессіка. — Цього вимагала необхідність.
Джессіка подумала: «Вона смілива, жінка мого Пола. Вона зберігає спокій навіть тоді, коли страх майже здолав її. Так. Вона може виявитися тією, хто потрібен зараз понад усе».
Майже непомітна покірна інтонація пролунала в голосі Чані, коли вона промовила:
— Тепер ти можеш сказати те, що повинна сказати.
— Ти потрібна мені, щоб допомогти воскресити Пола, — сказала Джессіка, подумавши: «Ось так! Я сказала це абсолютно правильно. „Воскресити“. Одне тільки слово — й вона вже знає і те, що Пол живий, і те, що він у небезпеці».
Чані знадобилася лише мить, щоб заспокоїтися.
— Що я повинна зробити? — І хоча їй хотілося підскочити до Джессіки й, трясучи її, кричати: «Відведіть мене до нього!», але вона й далі мовчки чекала на відповідь.
— Припускаю, — почала Джессіка, — що Харконненам удалося підіслати до нас шпигуна, який отруїв Пола. Це єдине пояснення, яке я можу запропонувати. Дуже дивна отрута. Я перевірила його кров найвитонченішими методами, але так нічого й не виявила.
Чані різко потягнулася вперед, кинувшись до ніг Джессіки.
— Отрута? Він страждає? Чи можу я…
— Він непритомний, — пролунала відповідь. — Життєві процеси настільки повільні, що їх можна виявити лише вдаючись до найтонших методів. Здригаюся від думки, що трапилося б, якби його знайшла не я. Для непідготованого ока він видається мертвим.
— Але ти мала якісь додаткові причини, окрім увічливості, щоб викликати мене, — сказала Чані. — Я знаю тебе, Превелебна Матір. Що, на твою думку, я можу зробити таке, чого не можеш ти?
«Вона хоробра, мила й, ох-х-х-х, така спостережлива, — подумала жінка. — З неї б вийшла чудова сестра Бене Ґессерит».
— Чані, — сказала Джессіка, — тобі, певно, буде важко повірити в це, але я не знаю точно, навіщо викликала тебе. Щось на кшталт інстинкту чи то пак інтуїції. Раптова думка: «Виклич Чані».
Уперше Чані помітила смуток на лиці Джессіки — невисловлений біль викривив його риси, а погляд жінки, здавалося, був спрямований усередину.
— Я зробила все, що могла, — вела вона далі. — Усе… і воно настільки виходить за межі звичного «все, що могла», що ти й уявити собі не можеш. Але… Я програла.
— А як щодо цього давнього товариша? — запитала Чані. — Галлек може виявитися зрадником?
— Тільки не Ґурні, — заперечила Джессіка.
У цих трьох словах крилася ціла розповідь, і Чані наче на власні очі побачила пошуки, вагання… спогади про колишні невдачі, що привели до цього чіткого заперечення.
Чані рвучко скочила на ноги, розгладила пустельно-плямисте вбрання.
— Відведи мене до нього, — сказала вона.
Джессіка також підвелася і пройшла крізь драпірування ліворуч від них.
Чані пішла слідом й опинилася в приміщенні, що колись використовували як склад. Тепер його кам’яні стіни вкривало важке драпірування. Пол лежав на похідному матраці під дальньою стіною. Самотня світлокуля осяювала його обличчя. Чорна накидка вкривала його тіло по груди, руки лежали на цій ковдрі вздовж тіла. Схоже, жодного іншого одягу, крім накидки, на ньому не було. Оголена шкіра була вощаною та жорсткою. Пол не ворушився.
Чані погамувала бажання кинутися до коханого й упасти біля нього. Натомість думками вона повернулася до сина — Лето. І відразу збагнула, що Джессіка вже колись пережила таку мить — коли її чоловікові загрожувала смерть, вона мала думати про те, як урятувати неповнолітнього сина. Раптове усвідомлення зв’язку, що був у неї з цією старшою жінкою, змусило Чані відступити й схопити Джессіку за руку. Джессіка у відповідь також стиснула її руку — до болю.
— Він живий, — сказала Джессіка. — Запевняю тебе, він живий. Але нитка його життя настільки тонка, що її легко не помітити. Деякі старшини вже подейкують, ніби в мені зараз говорить мама, а не Превелебна Матір. Кажуть, буцімто мій син насправді мертвий, а я не хочу віддавати його воду племені.
— Як довго він у такому стані? — запитала Чані. Вона вивільнила долоню з руки Джессіки й пройшла кімнатою вперед.
— Три тижні, — відказала Джессіка. — Я майже тиждень намагалася воскресити його. Зустрічі, суперечки… досліди. Тоді я послала гінця за тобою. Федайкіни підкоряються моїм наказам, інакше мені б не вдалося відтермінувати… — Джессіка провела язиком по губах, спостерігаючи, як Чані підходить до Пола.
Дівчина спинилася над ним і дивилася на м’яку юнацьку борідку, що облямовувала лице Пола, ковзнула поглядом по високій лінії його брів, сильному носі та заплющених очах — такі мирні у своєму жорстокому заціпенінні риси.
— Як він харчується? — запитала Чані.
— Потреби його плоті настільки малі, що їжа зайва, — відказала Джессіка.
— Скільки людей знають про те, що трапилося?
— Тільки його найближчі радники, кілька командирів федайкінів і, звісно ж, той, хто отруїв його.
— Є щось, що вказувало б на отруйника?
— Розслідування нам зараз не потрібне.
— А що кажуть федайкіни?
— Вони вірять, що Пол у священному трансі, набирається священних сил перед фінальними боями. Це я прищепила їм таку думку.
Чані стала навколішки перед матрацом і нахилилася до обличчя коханого. Вона миттєво відчула, що повітря навколо голови Пола було інакшим… та це лише прянощі, повсюдні прянощі, аромат яких просочував усе фрименське життя. Хоча…
— Ви не були народжені серед прянощів,
