Бацила карбоната - Анатоль Франс

Хотілося пити. Олесь знов потихеньку відкрив очі і подивився навколо. Голову повертати було теж важко, вона була ніби налита оловом. Де це він?

Невеличка кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають каюти на кораблях або великі купе в поїздах. Вузеньке ліжко з маленькою подушкою… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. Чекайте, але ось і друге ліжко… таке ж саме вузеньке! Зовсім, як у каюті.

Навіть вікна — і вони були не звичайні, а круглі, з товстими рамами, з грубим склом. Чи видно щось крізь таке скло? Як хочеться пити!

Тільки тепер Олесь помітив на маленькому столикові біля свого ліжка графин з водою і склянку. Ці дві речі не просто стояли на столику, а були закріплені в осібних кільцях.

«Я на кораблі, — подумав Олесь. Він прислухався. Все було тихо, якщо не зважати на якийсь невиразний гуркіт, що доходив звідкись. — Чи не мотори це працюють?.. І цей корабель — стоїть він чи пливе?..»

Запитань було багато. Але відповіді на них не було. Ось Олесь відчув, як його ліжко м’яко гойднулося, мов трохи підкинувши його. Ще раз… ще… Значить, корабель пливе. Це його гойдають хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойдають. Що ж це за корабель?..

Власне, як він опинився на кораблі? Юнак нахмурив брови, згадуючи. Поїзд… страшний поштовх… гуркіт… щось викидає Олеся з вікна вагона… більше він нічого не пам’ятав. Як він опинився тут?..

Раптом Олесь відчув, що відкриваються двері. Він повернув голову.

В кімнату увійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Широке його обличчя посміхалося; великі голубі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

— Ну, здраствуй, — весело сказав він. — Нарешті ти прокинувся, опритомнів. Давай знайомитися. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

— Олесь Гайдуков, — з зусиллям відповів юнак.

В цьому чоловікові в синьому комбінезоні було щось таке, що відразу привертало до нього. Він був великий, міцний, але рухався дуже легко. І рука його, що потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава.

— Гаразд, — сказав Валенто Клаудо. — Ти — росіянин?

Олесь кивнув головою.

— І комсомолець?

Олесь знов кивнув.

— Добре. Це, знаєш, дуже добре. Власне, я знав, що ти комсомолець.

Олесь здивовано подивився на нього: звідки?

— Нема нічого дивного. Адже на твоєму джемпері комсомольський значок. Ти що ж, друже, вважаєш, що це дуже дотепно — розгулювати по фалангістській Іберії з комсомольським значком на джемпері, хоча б і під піджаком? Ех ти!

Клаудо присів на край ліжка біля Олеся.

— Ну, як ти себе почуваєш, Олесь? — дружньо запитав він.

— Нічого… тільки голова дуже болить.

— Ого! — засміявся Клаудо. — Я більше дивувався б, коли б ти сказав, що вона в тебе не болить!.. Ти ще щасливий, що нічого не зламав під час тієї катастрофи, коли летів униз з насипу… Куди ж це ти їхав?

Олесь дивився на веселе, широке обличчя Клаудо. Воно було таке привітне, така щира грала на ньому посмішка, що Олесь вирішив нічого не приховувати. І він розповів Валенто Клаудо всю свою історію.

— А ти не пам’ятаєш, як він був одягнений, той худорлявий шпигун?

— Що стежив за мною? Пам’ятаю. Він був високий, у широкому пальто.

— Так… правильно…

— А ви його теж знаєте? — запитав у свою чергу здивований Олесь.

І раптом Олесь зблід. А що, коли й цей чоловік, Валенто Клаудо, теж агент поліції? І навмисне випитує у нього все?..

Клаудо помітив зміну в обличчі юнака. Він посміхнувся.

— Е, ти, друже, ніби боїшся мене? Кинь! Я скажу тобі просто: я знаю того шпигуна, бо він хотів заарештувати тебе, коли ти лежав непритомний під насипом. Ну, а я переконав його, що цього робити не треба… оцим аргументом переконав, — показав Клаудо свій великий міцний кулак.

Його обличчя знов посміхнулось, ніс смішно зморщився. Олесь також не стримав посмішки.

— Ну, от і краще, — кивнув задоволено головою Валенто Клаудо. — Тільки ти не ворушися і не підводься. Ти ще дуже слабий. Чуєш?

— Чую… а куди ми пливемо?

— Чому ти думаєш, що ми пливемо? — здивовано перепитав Клаудо.

— Та я ж на кораблі… І ліжко гойдається…

Клаудо голосно розсміявся:

— Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тільки не вгадав цього разу. Ти зовсім не на кораблі, і нікуди не пливеш. І до моря звідси далеченько.

— А де ж я? — спитав Олесь збентежено.

— Взнаєш згодом. Не поспішай. Скажемо лише, що ти серед добрих людей. Вони вирішили допомогти тобі — і все. Чекай, сюди йдуть!

Двері кімнатки знову відчинилися. Через поріг переступив чоловік у жовтій шкіряній куртці.

Чоловік у шкіряній куртці мовчав. Він був середнього росту, у високих чоботах, без шапки. Кучеряве волосся вільно спадало на високий блідий лоб. Олесь помітив, що одне пасмо серед каштанового волосся було сиве, немов срібне. Чисто виголене обличчя чоловіка було спокійне і упевнене. Сірі очі під густими кошлатими бровами дивилися серйозно і вдумливо. І тримався він як безперечний начальник, якому все мусило підкорятись.

Мимоволі Олесь спробував сісти на ліжку, не зводячи очей з прибулого. Але чоловік у шкіряній куртці спинив його.

— Не треба, — мовив він