Бацила карбоната - Анатоль Франс

Знов почалася паніка. За хвилину парадна Авеню дель Прадо була захаращена поламаними машинами. Вигуки водіїв танків, лайка командирів, стогін поранених — все змішалося в один незрозумілий гамір. Перелякані глядачі тікали в напрямі парку Ель Ретіро. Тепер ніхто не спиняв їх, ніхто не думав про офіціальний порядок. Разом з глядачами, з публікою тікало чимало й фалангістів: кожен розумів, що першої-ліпшої хвилини в якомусь з танків може вибухнути мотор.

Але два чоловіки стояли, притиснувшись до дверей великого під’їзду, і спостерігали цю картину. То були Педро Дорілья і Фредо Вікторе. Педро схвильовано говорив:

— «Зірка, що з’являється перед сходом сонця…» Ну, скажи мені, Фредо, як ти розумієш це? Дивись, перед тобою поламані танки, які диктор щойно називав непереможними. А цей самий Сивий Капітан спинив їх, як іграшки. Від його «Люцифера» відлітають назад кулі й гранати. Він — зірка, яка з’являється перед сходом сонця. Але — яке сонце він мав на увазі, Фредо?

— Не тут про це треба говорити, Педро, — тихо відповів Вікторе.

— Але хіба ж не зрозуміло, що в цього Сивого Капітана одна мета, одна справа з…

Педро спинився, увірвавши фразу. Прямо в очі йому дивився гострим пронизливим поглядом високий чоловік у цивільному одязі. Позаду нього стояв уже знайомий Педрові агент поліції, той самий, який свого часу був ображений голосним сміхом Педро. Агент, витягнувши шию, щось тихо говорив високому чоловікові в цивільному одязі. Педро почув кілька слів:

— Той самий… помічений в натовпі… говорив різні…

Високий чоловік з сухим худорлявим обличчям все ще пронизливо дивився на Педро. Потім, не виймаючи рук з кишень піджака, він спокійно і глузливо спитав Педро:

— Чого ж ви спинилися? Дуже цікаво знати вашу думку про те, в кого це одна мета і одна справа з злочинцем Сивим Капітаном? Прошу, продовжуйте далі, я готовий слухати!

Педро швидко озирнувся. Вони стояли осторонь від натовпу. З одного боку, ближче до під’їзду, стояли вони з Фредо, з другого боку, біля мостової, агент і цей чоловік, який, очевидно, мав теж близьке відношення до поліції. Рішення прийшло відразу. Педро знав, що Фредо, як і він сам, готовий до всього.

— Ви хочете знати, що я скажу далі? — спитав він високого чоловіка. — Цілком відверто?

Високий чоловік знизав плечима, з цікавістю дивлячись на Педро. Мабуть, він був здивований сміливістю свого співбесідника.

— Так, так, говоріть, — повторив він.

— Ось що я мав на увазі! — раптом вигукнув Педро, кидаючись уперед на високого.

Той вихопив з кишені руку з револьвером. Але було пізно. Важкий кулак Педро Дорільї, робітника-коваля, вдарив високого чоловіка у скроню. Махнувши руками, високий чоловік упав на тротуар. Педро озирнувся. Він побачив, що Фредо, не гаючи часу, зробив те ж саме з агентом поліції.

— Сюди, Фредо! — гукнув Педро. — Цей під’їзд має другі двері. А там — прохідний двір. Швидше, поки ніхто не прибув на допомогу цим!

І вони зникли за важкими дверима, не оглядаючись на двох агентів поліції, що лежали на тротуарі, майже непритомні.

Перед дверима начальника поліції детектив Алонсо Моеха на хвилинку спинився, пригладив волосся і тільки тоді увійшов до кабінету. Назустріч йому пролунало:

— А, Моеха? Заходьте, заходьте, ми чекали на вас!

Начальник поліції, огрядний, з обвислими товстими щоками червонувато-синього кольору і малесенькими пронизливими оченятами сидів у своєму вигідному кріслі за великим письмовим столом. Голена кругла голова його виблискувала як біліардна куля. Оченята, не відриваючись, дивилися на прибулого і тьмяно виблискували. Але особливо виблискували золоті яскраві нашивки на комірі його чорної куртки, оздобленої ще й блискучими орденами.

Детектив уклонився. Враз він відчув гострий біль у лівій скроні. Потер скроню рукою, намагаючись зробити це непомітно. Але начальник звернув увагу на цей жест.

— Що це визначає, Моеха? Здається вчора ви ще були цілком здорові? — спитав він.

Детектив випростався:

— Невеличка неприємність, пане начальнику. Довелося затримувати одного підозрілого. Під час тієї історії на Авеню дель Прадо. У метушні йому пощастило вдарити мене. От і все.

— Заарештували його?

— Кхм… на жаль, ні… знов-таки, використавши метушню, злочинець зник…

Начальник поліції скривився:

— Дивно, дивно, Моеха… Я вважав вас за більш рішучу людину. Ну, то ваша справа. Я викликав вас саме з приводу вчорашніх подій на Авеню дель Прадо. Моеха, уряд дуже незадоволений поліцією! Мені сказали, що сам каудільо гнівається. А це вже небезпечно, Моеха! Така неприємна історія… Цей самий Сивий Капітан, очевидно, шукатиме й надалі можливості наробити шуму. Ми повинні не припустити цього! Ви розумієте, Моеха?

Детектив схилив голову: так, він розумів!

Начальник поліції важко зітхнув:

— Звісно, велика провина лежить на нашій секретній службі. Вона проґавила все! Адже десь той Сивий Капітан будував свій автомобіль. А ми нічого про те не знали… Каудільо гнівається, Моеха! І ми мусимо негайно взятися до діла. Інакше погано буде в першу чергу нам. Я викликав вас, Моеха, як кращого нашого детектива, щоб доручити цю справу вам. Призначаю вас надзвичайним уповноваженим поліції, Моеха! Доручаю вам ліквідувати Сивого Капітана.

Алонсо Моеха поважно уклонився:

— Пане начальнику, можете бути певним. Я зроблю все, що зможу.

— Пам’ятайте, Моеха, — продовжував начальник поліції, — що Сивий Капітан — це дуже небезпечний ворог. Вже тепер відносно нього поширюються всякі