Її величність кішка - Бернард Вербер

В перший ряд стало двадцять котів, здебільшого ті, що колись жили в помешканнях, або бездомні, які брали участь у битві за Лебединий острів, тобто ті, які знають, через що нам довелося пройти, щоб збудувати цей притулок.

Ми переглядаємось. Оскільки ніхто не наважується заговорити першим, я беру цю роль на себе.

— Це може вас здивувати, але навіть я не знаю, що робити, — кажу сухо.

— Ми можемо спробувати прорватися, — пропонує Есмеральда.

— Так, чудова ідея! — підхоплює Анджело. — Треба напасти на них! Всіх їх знищити!

О, що він городить? Не варто було дозволяти йому приходити.

Зітхаю і хитаю головою на знак несхвалення. Я не люблю повторюватися, Вольфганг це добре знає й відповідає за мене:

— Їх занадто багато.

— То що нам залишається? Втеча? — запитує Піфагор.

— Як? — відповідаю я. — Усі навколишні береги під контролем ворогів. Вони перегородили річку внизу та вгорі. Деінде на нас буде ще легше напасти, ніж на захищеному мурами острові Сіте. Схоже, пацюки залишаться на берегах, бо не мають засобів для штурму наших захисних споруд та зовнішньої стіни. Але вони неодмінно нападуть на об’єкт, що пливе по річці у спробі втекти.

— Може, переговори? — пропонує пацифіст Піфагор в надії запобігти зіткненню.

— Напасти на них зненацька? — наполягає Есмеральда, з іскрою у своїх прегарних жовтих очах, отінених чорним хутром.

— Так, і вбити всіх до одного! — запально повторює Анджело.

Я слухаю пропозиції. Мені не сподобалась жодна, тому беру слово.

— Врешті-решт, чим більше я міркую, тим більше мені починає подобатись ідея нічної втечі на пошуки допомоги. Заручившись підтримкою свіжих сил, ми зможемо ззовні посадити наших поневолювачів на лід.

Запала коротка тиша. Потім прокотився гомін. Здається, всі присутні визнають доцільність мого плану, попри те що я сама розумію, що його складно буде реалізувати.

Я висунула цю пропозицію, бо знаю, як важливо в такій ситуації діяти, а не киснути в безнадії. Це мій спосіб давати раду в такій скруті: робити все, щоб зберігати імпульс, не підпорядковуватися стратегічним рішенням ворогів, а ще менше — моїм союзникам.

Та однією з наших слабин — утім, як і всіх котів, — є волелюбність і навіть свавільність. Ми не любимо підкорятися, не любимо лідерів, не любимо ієрархії. Кожен кіт вважає себе найкращим і сприймає інших як своїх підданих. У цих умовах важко встановити загальну дисципліну. Тож я йду на ризик:

— Відправимо нічний загін! Я знаю, що це спрацює.

Інші, не такі впевнені у своїх ідеях, врешті підтримують мою.

Того ж вечора, коли впала ніч, шестеро котів, яких я вибрала за їхню обережність, хитру вдачу та вміння плавати, за моїм наказом вирушають на місію (без Анджело, мені довелося поставити його на місце: «Ти надто молодий, у тебе замало досвіду. Що б ти собі не надумав, кіт-ван-до не досить, щоб врятувати тобі життя. Тому замовкни, слухай мене і сиди тут!»)

Під світлом зірок мої шестеро солдатів розсікають води ріки, а потім нечутно виходять на протилежний берег.

Наразі все йде згідно з планом.

Я спостерігаю за ними з вершини вежі собору Паризької Богоматері, бо добре бачу в темряві, а мої вібриси, ніби людський радар, помічають усе, що рухається.

Наша група поволі просувається вперед по суші, у таборі ворога жоден охоронець не помічає їх.

Хух.

Відтепер шістьом котам потрібно буде дістатись до ліній облоги, не розбудивши сплячих пацюків. Оскільки я не чую жодної реакції з берегів, то заспокоююсь.

Піфагор долучається до мене нагорі.

— Вони впоралися з першим етапом місії. Тепер питання полягає в тому, чи їм вдасться знайти достатньо велику підмогу та вчасно привести її.

Як часто буває в таких ситуаціях, я закидаю лапу за шию й вилизую собі живіт, щоб розслабитися. Піфагор, помітивши, яка я напружена, сам пропонує почухати мені спинку і половити бліх. Мені завжди подобались уважні самці, які вгадують бажання своєї самиці.

Піфагор дуже чуйно робить свою справу, мене це збуджує.

Врешті я пропоную йому взяти мене тут і тепер. Повторювати не доводиться, і я відчуваю, як його прутень, всіяний гострими шпичаками, проникає в мене (колись Піфагор пояснив мені, що котячий пеніс створений саме так, щоб очистити порожнину від сперми іншого кота і підвищити імовірність запліднення власними сперматозоїдами, а не сперматозоїдами попередника).

Спочатку мені трохи некомфортно, потім зовсім зле, але навіть так наприкінці я отримую задоволення. Кохаючись, я відчуваю своє тіло зсередини так, ніби його стрижень ворохобить нутрощі в глибинах мого єства (жоден самець не здатен зрозуміти це типове для кішок відчуття).

Коли я досягаю екстазу, то нявчу на весь голос, аж надриваю голосові зв’язки, на сі бемоль (якось Піфагор мені сказав, що я завжди волаю під час оргазму на цій ноті).

— Зупинись! — благає Піфагор.

— Не зупиняйся! — благаю я.

— Ні, зупинись! Не нявчи так голосно! Ще розбудиш пацюків!

Чорт забирай. Я про це не подумала!

Роздратована власною недбалістю, я відокремлююсь від свого самця і б’ю його лапою по морді: даю зрозуміти, що якщо з нічною групою щось станеться, то це буде його провина.

Прошу залишити мене саму. Повертаюсь у свою кімнату, моя служниця Наталі вже спить. Я вмощуюсь у неї на животі й тупцяю на місці, щоб розслабитись, то випускаючи, то втягуючи пазурі.

Вона розплющує очі та сприймає це як знак прихильності. Вона гладить мене.

Якщо б вона знала, що я роблю це для себе, що вона — це подушка, яка служить мені для зняття стресу.

Я муркочу на частоті 25 герц.

— Бастет?.. — шепоче вона (це єдине відоме мені людське слово).

Після всіх пережитих позитивних та негативних емоцій я вирішую поспати.

Однак мій відпочинок не триває довго: я знову починаю переживати за нашу ситуацію.

Хоч би шістьом розвідникам вдалося подолати лінію укріплень брунатної орди і вчасно привести допомогу, щоб звільнити нас із облоги.

16. Битва при Алезії

У І столітті до нашої ери Гай Юлій Цезар, бажаючи стати єдиним правителем Риму та прагнучи вразити римський народ своєю силою, усунув консула Гнея Помпея Великого, з яким він ділив владу.

У 58 році до нашої ери він скористався грішми своєї матері, купив собі приватну армію та вирішив зайнятися «встановленням миру» у Галлії (з якою Рим до того був у добрих відносинах).

Помпей попередив галлів, що це війна одного чоловіка, а не цілої Римської республіки — Сенат не схвалив цього агресивного вторгнення, але не був у силі зупинити приватну