Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Обчислювачі розрахували розвиток хвороби у найближчі двадцять шість годин. Тепер я бачив ворога в обличчя.

Тільки-но Юрко приїхав і вислухав повідомлення, як одразу запропонував:

— Я викличу Перший медичний, — у його прозорих очах промайнули почуття, які він волів би приховати. — У них працюють провідні біофізики. Потім моя лабораторія почне пошук серед нуклеопрепаратів. Ти візьмеш на себе решту, згода?

Я пильно подивився на нього. Він уже встиг остаточно заспокоїтися: адже те, що загрожувало Майї, загрожувало й нам усім. Це й додавало сили в боротьбі.

Я відповів на виклик відеофону. На екрані з’явилась овальна споруда з антенами, напівпрозорими круглими віконцями, за якими щось мерехтіло і пульсувало.

— Хто мене викликає? — запитав я.

— Вас викликає ДАКС, — почувся знайомий голос, але на екрані застигли все ті ж апарати.

Я не міг пригадати, як розшифровується ДАКС, що це за організація. Тому я ще раз спитав:

— А хто говорить від імені ДАКСа?

— Від імені ДАКСа говорить він сам, — чітко пролунала відповідь.

Я пригадав людину, що померла понад тридцять років тому. Цей голос належав йому, Я зрозумів, як розшифровується ДАКС — двійник Артура Кіндратовича Степанова. Я не впізнав його зразу тому, що він дуже змінився за кілька років: добудував у себе блоки пам’яті, переробив окремі вузли, створив нові органи-апарати.

— Здрастуйте, — ввічливо привітався я, пригадуючи, що ДАКС виступає консультантом з питань синтезу білка.

— Здрастуйте, ми давно з вами не бачилися, — відповів він. — За цей час ви майже не змінилися. Втішно.

— Але моя дружина… — почав я, не знаючи, як краще повідомити про те, що трапилось, і попросити допомоги.

— Я вже все знаю, — промовив ДАКС. — Одержав результати аналізів й висновок електродіагноста. Що ви робите?

Я розповів про те, що вже встиг зробити. Він схвалив мої дії, звернув особливу увагу на необхідність дослідження енергетичного стану вражених ділянок.

— Може, використати вузол “С” для того, щоб надіслати сигнали, що припиняють хворобу? — запропонував він. — Я доберу повний код сигналів відновлення клітини, і ви пустите їх через вузол “С” на ділянки, що перероджуються. До побачення.

Екран відеофону згас. Я опустився в крісло й заціпенів. Невже все вирішиться так просто? Відчував своє тіло, тремтіння м’язів лівої руки, пульсацію артерії на скроні. Так само кволо в моєму стомленому мозку почала пульсувати надія.

Я пригадав символічну фігуру — Артура Кіндратовича, який немов увіходив у свого двійника, його спокійну, лагідну посмішку. Мені здалося, що він передав двійникові не тільки модель свого мозку, а й почуття — наприклад, добре ставлення до мене.

Коли приїхав Степ-Степанович, хвороба Майї вже почала відступати. Я почув гучний голос, що виповнив коридор інституту, і поспішив назустріч. Степ-Степанович крокував перевальцем, покрякуючи, випромінюючи заклопотані посмішки і розгризаючи на ходу живильні горішки-жарти. Він мав вигляд помолоділого, обличчя вкривала місячна засмага, сивина зовсім зникла. Стиснувши мене у ведмежих обіймах, примовляв:

— Здрастуй, здрастуй, брате!

Нарешті він відпустив мене і трохи відхилився. В цей час з кишені його куртки з’явилася блискуча голівка з вусиками. Вона подивилася на мене смарагдовим оком.

Степ-Степанович вловив мій погляд, встромив руку в кишеню і вийняв мініатюрний кишеньковий автомат. Такі кібернетичні іграшки були тепер у багатьох людей. їх муштрували, створюючи умовні рефлекси, навчали, а потім вони виконували всілякі дрібні доручення.

Її звати Ритою, — сказав Степ-Степанович. — Ця кібернетична черепашка вміє зачісувати мене, чудово виводить плями на одязі, виконує нескладні розрахунки. Хочу зробити її ще й спортивною болільницею.

Кібернетична Рита поповзла по куртці Степ-Степановича: їй, вочевидь, щось не сподобалось, і вона спішно сховалася у кишені.

— Розкажи, як мається, — попросив Степ-Степанович.

Я почав розповідати, а думкою чомусь повертався до “черепашки”, що сховалася у кишені мого давнього приятеля.

Прибіг Юрко, з льоту зупинився, придивляючись до Степ-Степановича. Кілька секунд вони стояли мовчки, і сухорлявий Юрко на тлі могутнього Степ-Степановича мав вигляд справді “такого собі шкелета з вухами”, як його дражнили. А потім затріщали Юркові кістки в гарячих обіймах, і я пригадав, що вони не бачилися майже два роки.

Я розповів Степ-Степановичу про те, що трапилося. Втрьох ми пройшли до кімнати Майї. Вона зразу заусміхалася кожною зморшкою змарнілого обличчя, сіла на ліжку, простягнула назустріч обидві руки. Короткі рукава легенької кофточки затріпотіли, як крильця пташеняти, я помітив невеличку підпухлість на лівій руці, на місці вливання. Подумав, що всього цього, скороминущого, на можна відтворити ні в якому двійнику.

Ми поринули в спогади, перебиваючи одне одного, розповідали про різні новини. Ми четверо та ще дружини Степ-Степановича і Юрка почували себе найближчими родичами, нас зріднив Дослід безсмертя — спільна надія і спільна тривога.

А через кілька днів ми святкували одужання Майї у нас вдома.

По радіо передавали “Апассіонату”. Дослухаючись до линучих звуків, я згадував про давні часи, в які жив композитор, і думав про те, що посіяні ним зерна проростають і сьогодні і будуть давати сходи ще дуже довго. Наскільки Ж виявилося сильним погане в людях, якщо навіть таке мистецтво не могло зразу виправити їх, і наскільки величним і могутнім виявлялося добре, якщо навіть за тих умов вони створювали таке мистецтво!

Музика скінчилась, а ми й далі сиділи мовчки. І в цін срібній тиші якось дивно пролунав Юрків тост, порушивши зачарування. Зразу всі загомоніли. Дружина Степ-Степановича, красуня Наталка, струнка й довгонога гімнастка, суворо стежила, щоб ми не пили надто багато, категорично говорила “забороняю”, радіючи з можливості пограти у командира. Юркова Алла співала старовинні романси — у неї було приємне контральто і не менш приємна м’яка вдача. Навіть за бажання з нею