Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Проте, оскільки вже покинулося землю Літа, думки трохи краще пасують до думок, слова трохи міцніше прилягають до слів.

Справа наблизилась постать жіноча:

В пані блищать за серпанками очі.

Гарна, мов Преображення Господнє,

Погляд незмигний втопила в безодні —

Водах Альбанського óзера синіх,

Наче, допитлива, взріла в глибинах

Лик свій, і, в ті задивившись дзеркáла,

В себе оздобу з троянд поправляла.

Панна Єлена, не обертаючись, повертає голову, з-під заслони зблискує око. Може, вона посміхається, а може, й ні: паморозь збирається на шалі, що вкриває її обличчя.

З усміхом заговорила дитячим:

«Хочуть батьки мене з іншим звінчати,

Я ж, наче ластівка, хочу літати,

Знаю про друзів усе твоїх милих,

Їх у костелах знайду я, в могилах.

Мушу в ліси, на озéра летіти

І розпитати дерева та квіти,

Знають про тебе вони всяке диво,

Скажуть, де був, щó робив ти, правдиво».

Зимно, дедалі холодніше. Обіймається панну крізь сурдут, незґрабно напнутий на сукню, панна відсувається від поручнів, втуляється в обійми, також шукаючи тепла. Смуга пожежі — наче помах полум’яним батогом крізь білу нескінченність, вилив гарячої крови на чистому полотні — стає дедалі вужчою і вужчою, відступає за обрій і врешті зникає за крижаними фіґурами. Залишається половина Місяця, зорі між хмарами й тисячі іскорок снігу, що негусто падають обабіч поезда.

І заграва «Чорного Соболя» попереду, на сході, тепер виразніша — місячні крижлізні веселки відбиваються у крижаних дзеркалах. Машиніст смикає за держак сирени, лунає протяжний свисток метеликової машини над краєвидом Зими.

Так, коли добре придивитися до цього краєвиду, можна зауважити подекуди потужні нагромадження чистої криги, що, здається, не спирається на жодні приховані під нею геологічні формації — самобутні застиглості, монументальні гнізда Криги, розкидані на сотні верст у замороженій тайзі: бурульники? Може, вони, може, й ні. Потяг не сповільнює руху, вже залишилися позаду.

Але є у краєвиді нереґулярності, зумовлені самим перебігом залізничної колії. Так само, як міста й інші людські скупчення, і тут, у цій пустці, Транссиб приваблює лютих. Уже четвертий, уже п’ятий морозяник спершу виринає збоку в жовтих відблисках ламп «Чорного Соболя», у синіх ореолах від його крижлізних сяйв, і таким його за секунду-дві вловлюється квапливим поглядом, такий власне образ поглинаючи сльозавими очима: лютий, розчепірений на десятках морозострун, — лютий, який випнувся на аршини вгору до Місяця й зірок, — лютий, розтягнутий у ґляціальному поході вздовж насипу, — лютий, який вистрелює сотнями голок-сталаґмітів з-під землі, лютий, розгорнутий у потужній мандалі мереживних стібків морозу, розщеплений на мільйон біло-чорних ниток блискавки Криги, що наче кам’яний електричний розряд перестрибують великою дугою з північного боку залізничної колії на південну… Зараз вона бризне назад і цілком зникне в темряві за потягом. Люті вже дуже близько промерзають до колії, встромляючи тисячопудові бурульки мало що не в рейки Сибірської маґістралі.

Експрес прослизнув під довгим звисом, і над вагонами й оглядовим майданчиком пересунулася арктична тінь, секундний мороз, болісний, як хльостання мокрим нагаєм: стиснулося панну ще міцніше. Вона дрижить, і дрижиться разом із нею, поклавши голову їй на плече, видихаючи слова імлисті в шаль, яка цілком ховає її обличчя — може в лицо бліде, може в ушко змерзле, може в уста червоні, гарячі.

Всі свої прагнення несамовиті

Й омани згадав, й спустошення миті, —

Серце розбите моє, відчуваю,

Щастя із нею не варте, ні раю.

І з кожним словом, з кожним зітханням і здриганням глибше в’їжджається у Країну Лютих, і глибше проймає людину Мороз.

Розділ сьомий

Про мережання диму

— Цусіма, тисяча дев’ятсот п’ятий. Війни Літа інакші. Ми вийшли з Лібави на допомогу обложеним у Порт-Артурі третього жовтня попереднього року, двадцять вісім кораблів, сім панцерників. Потім, на шляху від Балтики до Владивостока, до нас приєдналися ще кілька суден. Усією цією Другою тихоокеанською ескадрою командував віце-адмірал Зіновій Рожественський. Це був найбільший морський похід в історії сучасних воєн. Японці атакували в січні, без попередження напавши на Першу ескадру в Порт-Артурі, Владивостоці й Чемульпо; слід вам знати, що вони вважають попереднє оголошення війни безглуздим європейським дивацтвом. У квітні Його Імператорська Величність створив Другу ескадру, щоб допомогти Першій і підтримати манджурську армію, і воювало там понад півмільйона наших вояків; проте уже в серпні японці добили далекосхідний флот й розпочали облогу Порт-Артура. Стало ясно, що Другій ескадрі доведеться протистояти їм самотужки. Було зібрано усі придатні для боїв російські кораблі, за винятком заблокованих договорами в Чорному морі. Причім росіяни так квапилися відремонтувати й набудувати нові судна, що їм ніяк не вдавалося знайти для їхніх екіпажів достатньої кількости досвідчених моряків. Тож вербували селян, стягували на борт звичайних злочинців і політичних в’язнів, а кадетам петербурзького Морського корпусу дочасно надали звання молодших офіцерів. Саме так я свіжоспеченим ґардемарином потрапив просто зі школи на панцерник «Ослябя», флаґманський корабель контр-адмірала Дімітрія фон Фелькерзама, заступника Рожественського. Мені було сімнадцять років, коли того жовтневого ранку ми виплили у навколосвітній рейс у найпотужнішій армаді Російської імперії — на найбільшу панцерникову битву в історії морів.

Капітан Насбольдт підняв кришталевий келих і відпив ковток вина із прянощами: у світлі масного полум’я напій у кришталі здавався темно-червоним і густим, наче кров. Дорогоцінний камінь у персні на пальці офіцера був тієї самої барви, й коли ще трохи заплющилося повіки, споглядаючи крізь вії і павучі нитки сну, то бачилося, як цей камінь здригається, виблискує і міниться в оправі з чорного металу, мов велика крапля печінкової крови. Сам перстень капітана другого ранґу був із чистого крижліза.

Дітмар Клаусовіч Насбольдт поклав руку з кубком на бильце крісла. Із сутінків позаду нього виринув стюард із карафкою, готовий долити ще, проте Насбольдт, не повертаючи голови, випростав над келихом вказівний палець, і стюард позадкував. Усі келихи й склянки в обладнанні люкса були вищі й ширші в основі, ніж у звичайному сервізі. Але тепер експрес утримував сталу швидкість, майже зовсім не пригальмовуючи, майже не повертаючи. Правду кажучи, таке легке погойдування вагона діяло, радше, як снодійне, і пан Поченґло вже спав, а у інженера Вайт-Ґесслінґа злипалися повіки… Гойдання вагона, так, але й сам капітанів голос, який то гучнішав, то стишувався… Діти мають свої