Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Mademoiselle, puis-je vous inviter?

Сто літ можна було вдивлятися у неї тієї миті, але годі було зауважити на обличчі панни Муклянович найменшу ознаку збентеження.

— Пан Бенедикт уміє танцювати.

— Не дуже.

Вона підняла брову.

Розсміялося.

— Хіба ж не чудово все складається? Моя нога. — Постукалося по коліні. — Затанцюймо — раз у житті я можу не журитися: ніхто не втямить, що я не вмію танцювати.

— За винятком вашої нещасної партнерки.

— Нехай панна не боїться, я топтатимуся по власних ногах.

— О, в такому разі — мені буде приємно.

Вона подала руку в мереживній рукавичці.

— Monsieur Верус!

Журналіст відставив келих і театрально зітхнув.

— Souvent femme varie, bien fol qui s’y fie.

Він ударив перші акорди, проводник потягнув смичком.

Відкинувши ціпок за піаніно, подивилося запитально на панну Єлену.

— Коробочка? Веди, соколушка.

Пасажири зустріли російську мелодію оплесками. Пари одразу ж утворили подвійну шерегу, кроки туди, кроки сюди, важко помилитися у такому організованому танці, панна Єлена повернулася разом із іншими жінками, три кроки назад, плескання, узятися за руки, тепер на мить перебувається з нею обличчям до обличчя, подихом до подиху, — але вона вже розвертається на місці, й переді мною стоїть інша партнерка. Коробочка! Розминулося з панною Єленою, вона глузливо засміялася. Жирандоль гойдалася над головою, вагон гойдався під ногами, боліла нога.

Урешті танцюристи опинилися у тих самих парах, як на самому початку. Єлена присіла в поклоні, поправила шаль і знову розсміялася.

— Я подумала було, що ви будете задоволені! Вистачить робити те, що інші. Й потоптатися по ногах ви теж не мали нагоди.

— Ви це заздалегідь затіяли!

— Звідки я могла знати, що ви не вмієте танцювати?

Уклонилося, поцілувалося її руку.

— Може, бодай вальс-кульгав’як…

Вона щось прошепотіла Верусові. Стоячи прямо, панна підняла руки; нерішуче її обнялося. Вона поправила уклад рук на її плечах, здмухнула собі з обличчя чорний локон і пустила оком бісика.

— Пане Бенедикте, тримайтеся.

Раз, два, три. Після першого повороту, коли пересунулося перед князями Блуцькими в напрямку ґалереї, поглянулося понад плечем панни Єлени. Дивилися? Дивилися. Усі дивилися, але ж — то був танець! Хто танцює, поки танцює, — залишається невольником танцю, дозволено те, що не дозволено, пристойно те, що непристойно, вибачено непростиме, чи ж не цьому передусім служить танець?

— Ви смієтеся.

— Я танцюю з красивою жінкою, не сумувати ж мені?

— О-ля-ля, коли ж то ви навчилися компліменти говорити?

— Я ударився голівонькою, після цього трапляються радикальні зміни в психіці.

— Що? — Музика й галас і гомін були вже занадто гучні, панна притиснула щоку до щоки, пахощі її жасминових парфумів увійшли в ніздрі, як тепле кадило.

— Я упав на голову!

Вона відхилилася у повороті, сміючись.

— І вже компліменти скінчилися!

Нога боліла дедалі дужче.

Після другого обороту менше вже думалося про ритм цього простенького, імпровізованого вальсу, — вальс танець математичний, вистачить рахувати кроки й повороти, — а більше про той її сміх, більше про тонку руку панни, стиснуту в руці в півтора рази більшій, про м’яке волосся, що кожен третій крок спадало на руку, притиснуту до ліфу в неї на спині, про прискорене дихання у щільно обтягнутих персах панни, про її губи, що тепер уже завше залишалися привідкритими, про білі зубки, які зблискували між ними, широко відкриті, коли вона голосно ловила повітря, а вальс плинув і плинув, втратилося рахунок кружлянь залою, князі-старенькі, Жуль Верус, який шалів над клавішами, оплески глядачів, жовтий рубець вогню, який перетинав чорну гладінь вікон, — усе це переміщувалося в холодно-срібних спалахах розгойданої жирандолі, наче óбрази в дедалі швидше прокручуваному фотопластиконі, що вже для самого лиш утримання рівноваги мусилося зосередитися на тому найближчому образі: карі очі панни, панноччине обличчя під гарячим рум’янцем і її губи, наче для вигуку складені. Від оксамитки з рубіном стікали поміж персами дві цівочки поту.

Зупинилося під стіною.

— Вибачте, панно, моя нога поки що більше не витримає, може…

— Так, так, будь ласка.

Перейшлося до ґалереї, але тут також щільна юрба, гаряче й задушливо, одразу ж зусібіч повертаються вищирені фізіономії, пробігає стюард… Єлена п’є келих темного напою, обмахується шаллю.

— Ви мене припильнуєте, щоб я не випав.

Єлена задихано сміється.

Штовхається залізні двері, виходиться на оглядовий майданчик; подається панні руку, панна в бальних пантофельках обережно переступає поріг. Замикається двері копняком, музика й людські голоси стихають, а замість них: длук-длук-длук-ДЛУК і ревіння машини, протяжне свистіння вітру в темряві ночі.

Єлена, спершись на балюстраду на правому, південному боці платформи, глибоко вдихає повітря. Горішню частину плечей вона загорнула в сache-nez, тож промені півмісяця освітлюють тільки білий трикутник décolleté і худорляве обличчя в іконічній оправі чорнявого волосся. Надто гострий тут контраст відблисків і тіней, це більше не м’яка, лагідна краса пухких девушек і добре вгодованих дам — виходять на яв всі кутастості рис, усі асиметрії і непропорційності, напнута кожна кістка під тонкою шкірою.

Виймається цигарки, закурюється, позирається крізь дим.

Брудно-жовта річка вогню, укрита гривами червоних іскряних бур, тягнеться позаду панни Єлени; північний виднокіл рівномірно темний.

— Утім, ми його оминемо. Він нас омине.

Панна дивиться через плече. Вона довго мовчить, загіпнотизована видовищем великої пожежі.

— Дякую вам, мені там трохи запаморочилося у голові. Вибачте.

— Панна й доктор Тесла.

Вона запитально дивиться.

Знизується плечима, струшується попіл.

— Танець, такі речі, як танець, — це також способи.

— Для чого?

— Щоб сказати речі, які годі сказати жодною мовою, зрозумілою більш ніж одній особі.

Поглузує? Ні. Спершись ліктями на перила, відхилившись назад, вона відкриває і закриває уста, не в силах зважитися на жодне слово.

— Я…

— Сором, чи не так? Нічого не кажіть, панно, я бачу. Я волію таке слово, хоча це, звичайно, не сором. Відводить погляд, червоніє, затинається, втрачає самовпевненість, човгає ногами, тікає з очей — це сором. Але що я тут розповідаю? Поведінка людини. Та як розповісти те, чого ніхто не бачить, ніхто не чує, ніхто інший не відчуває? — Стискуєш долоню у кулак і б’єш себе в груди, а потім ударяєш у сурдут розчепіреними пальцями, наче намагаєшся вирвати з тіла крізь тканину й кістки живе серце. — Немає мови! Немає мови! — Дряпаєш нігтями сурдут і галстук. — Панна, мабуть, врятувала мені життя, слід би впасти на коліна, дякувати, а я не зроблю цього, я не робитиму нічого подібного; я заборгував