Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

тілом адмірала фон Фелькерзама. Нас урятував «Буйный», утім половина екіпажу «Осляби» втонула. Японці не припиняли обстрілу, зрештою їх уже навіть не було видно на обрії, імла, дими, сіре небо, сіре море, й вони також фарбували собі корпуси й надбудови темно-оливковою фарбою, тож уже годі було розгледіти, хто в нас стріляє, хто вбиває, «Буйный» — поцілений, «Бравый» — поцілений; ми втікали в туман, подалі від поля бою. Тільки гуркіт, який лунав над водами протоки, тільки точкові спалахи, які пробивалися крізь ту суспензію сіризни, свідчили про перебіг бою. Капітан Коломєйцев шукав ескадру легких крейсерів, не знаю, чи ми блукали, загубившись, чи, може, капітан хотів спочатку навести сякий-такий лад на «Буйном», — йому потрібно було розмістити якось на його палубі понад двісті уцілілих. Я втиснувся на місток, ледь перев’язаний, із оком, залитим кров’ю, змерзлий, і підслуховував офіцерів. Вони знали не більше. Було наказано йти за легкими силами й на їхньому лівому траверсі — але де групувалися ті легкі сили? Хто ними командував? Чи Рожественський ще живий? Не було жодного плану битви, жоден план до капітана не дійшов. Офіцери намагалися вичитати бодай щось зі старих наказів, але ці накази не пасували до ситуації. Ледве ми увійшли у шикування крейсерів, Коломєйцев вивів із нього «Буйного». Великий вихор диму, наче перевернута піраміда чорних хмар у небі, а під нею, під її вершком, — червоне полум’я. Це палав «Суворов», флаґманський корабель адмірала Рожественського, уже наполовину затонулий. Офіцери протестували, що на судні немає місця, та капітан наказав підійти до панцерника й підібрати його екіпаж. Ми увійшли в зону вогню, японська артилерія трощила «Суворова» на друзки, а в нас борт, як на параді: сотні людей стоять і витрішки продають, влучить снаряд — усім капут. Шлюпки — немає шлюпок; на «Буйном» усі поламані, на «Суворове» розтрощені або палають. Що робити? Коломєйцев наказує підійти ще ближче, — але хвиля висока, й вогонь від «Суворова», наче від гутної печі, й японцы щораз краще пристрілюються, — а він наказує підійти й приймати людей із борта на борт. Так перекидали нам із «Суворова» офіцерів і поранених, аж врешті й у «Буйного» влучили, уламки вбили кока, врятованого з «Осляби». Сильно занурені, врешті ми відійшли від потопаючого панцерника. Мене викликали до офіцерських кают, перший наказав мені заопікуватися штабними із флаґманського корабля. Входжу у кают-компанію, яка теж уже стала шпитальною палатою… Хто лежить на дивані під ілюмінатором? Віце-адмірал Рожественський.

… Поранений у голову, поранений у спину, поранений у стегно й у стопу, медики його перев’язують, повторюю запитання першого офіцера: чи вивішувати на «Буйном» прапор командувача Другою ескадрою? Ні! Адже він не в змозі командувати, нехай командує Нєбоґатов! Повертаюся на місток — Нєбоґатов нічого про це не знає, не може знати, бо з ним немає ніякого зв’язку. Що робити? Довгий вечір на Цусімському архіпелазі, шепіт офіцерів над постіллю віце-адмірала, бігаю туди-сюди, переносячи запитання, запитання, запитання і ще раз запитання; жодних відповідей. Скільки суден ескадри вціліло? Де решта? Де японці? Які накази? Який план? Що робити, що робити? «Буйный» іде за групою адмірала Енквіста, проте з ушкодженим ґвинтом йому важко її наздогнати. А тут сутінки, темніє, видимість погіршується, хвиля зла, туман не спадає, і тільки дедалі жахливіші повідомлення вибухають над головами панів офіцерів, мов та смертоносна шрапнель. «Бородино» сильно обстріляний, «Бородино» занурюється у воду, «Бородино» горить!!! «Орел» підірваний! «Александр» тоне, вже затонув! Не врятувався ніхто, вісімсот чоловік пішли на дно. Зрештою, зв’язок був кепський, ескадра розпалася за межі досяжности радіопередавачів. Рожественський повторював: Владивосток, до Владивостока. Але що наказує Нєбоґатов? Чи на «Николая Первого» дійшов наказ адмірала? Перш ніж настала повна темрява, ми все ж увійшли в шикування за Енквістом, поруч з уцілілими панцерниками. Нєбоґатов підняв курсові сиґнали — аякже, вперед, до Владивостока. Ми чекали плану битви, не дійшов жоден. Рожественського ніхто вже не наважувався ні про що питати. Вночі японці муситимуть припинити обстріл — але вночі на нас вирушать їхні торпедоносці.

… Отже, знову: жах тьмяного океану, видивляння тіней на воді, спостереження у телескоп за мороком. Тепер ми намагалися не загубитися, триматися основних сил — частина в темряві якимось чином відстала від Енквіста й наблизилася до панцерників, ті сприйняли наші винищувачі за японські торпедоносці, й ми почали стріляти одні в одних. Тоді Нєбоґатов прискорив рух, і ми одразу ж залишилися позаду, шикування розсипалося. Було наказано вдатися до повного затемнення. Так ми дочекалися у тривозі світанку, стоячи годинами у дрейфі після аварії котлів, загубившись у темряві. Але страхів тієї ночі я не забуду ніколи. Ніхто нічого не знав, тож усі вигадували казна-що. На «Буйном» відмовляли чергові машини, якби нас обсіли торпедоносці, то ми не пройшли б і милі. Я бігав від одного високого офіцера до іншого, й кожен відправляв мене з іншим запитанням, іншим страхом й іншим варіантом. А над офіцерами, на палубі й під палубою — ще густіше клубилися страхи і примари сотень голів моряків. Настала північ, ніч сягнула вершини, ми були чомусь впевнені в тому, що японці торпедували вже усіх, окрім «Буйного», який загубився у цих чужинських водах настільки глибоко, що навіть супротивник не може його знайти. Годі й передати справжню атмосферу тієї ночі, отой страхітливий трепет серед мільйона непевностей, серед цього розбухання чорних фантазій, — ох, щоб нас уже врешті атакували, торпедували, затопили! Вже, негайно, нехай би все визначилося! Але ні. А до чого іноді доходило… Рожественський із штабними офіцерами запропонували пристати до берега, затопити корабель і здатися японцям у полон, штабні витягнули з-під адмірала біле простирадло й пішли з ним до Коломєйцева. На Коломєйцева напала лють, він порвав простирадло на шматки й викинув за борт. Але на світанку він уже мусив просити по радіо про допомогу, «Буйный» розвалювався, треба було перемістити адмірала зі штабом на інший корабель. Нас знайшов крейсер «Дмитрий Донской» із винищувачами «Бедовый» і «Грозный»; ми перебралися на «Бедового». Винищувачі вирушили повним ходом до Владивостока, а «Дмитрий Донской» залишився ескортувати «Буйного». Згодом я довідався, що він затопив «Буйного» — на обрії з’явилися японці, тож не було часу, і один прямий залп знищив корабель капітана Коломєйцева. А «Бедового», як виявилося, Рожественський вибрав, бо був знайомий із його командиром, капітаном Барановим. Той Баранов ні в чому йому не міг перечити. Одразу приготували білий прапор і узяли курс на Даґелет. Проте й далі за нами йшов «Грозный», а його командиром, своєю чергою,