Хранителі - Дін Кунц

Звук двигуна нагадував високе і настирливе дзижчання сердитих ос. Гаррісон ледь не оглух, бо правим вухом лежав на кузові, який передавав і підсилював вібрації.

На щастя, пісок пом’якшував їзду.

Машина почала гальмувати, а за мить двигун різко заглухнув.

— Дідько, — прошепотів один із хлопців до Гаррісона, — попереду якийсь чувак з ліхтариком, який махає, щоб ми зупинились.

Вони загальмували, і крізь тихе гурчання двигуна Гаррісон почув, як чоловік запитав:

— Куди прямуєте, хлопці?

— На пляж.

— Там приватна власність. У вас є право туди заходити?

— Ми там живемо, — відповів Томмі — хлопець, котрий сидів за кермом.

— Невже?

— А хіба ми не схожі на розбещених мажорів? — зухвало запитав інший.

— Що ви задумали? — підозріло запитав чоловік.

— Покататися і позависати на пляжі. Але тут дуже холодно.

— Ви щось пили?

«Недоумок, — подумав Гаррісон, слухаючи перемовини. — Це підлітки. Бідолахи, у яких грають гормони. Вони бунтуватимуть проти будь-якої влади ще кілька років. Вони симпатизують мені, бо знають, що я втікаю від копів. Вони на моєму боці, хоча навіть не знають, що я вчинив. Якщо ти хочеш, щоб вони тобі допомогли, не можна на них тиснути».

— Чорта з два, — відповів інший хлопець. — Якщо хочете, зазирніть у холодильник позаду. Там лише «Доктор Пеппер».

Гаррісон, якого притиснули до холодильника, молив Бога, щоб чоловік і справді не надумав перевірити. Якщо він підійде занадто близько, то точно помітить під ковдрою, на якій сиділи хлопці, щось схоже на людську постать.

— «Доктор Пеппер», еге ж? А скільки пива ви видудлили до цього?

— Гей, чуваче, — промовив Томмі. — Чому ти доколупався до нас? Ти що, коп?

— До речі, так.

— А де твоя уніформа? — запитав один із хлопців.

— Працюю під прикриттям. Слухай, я можу вас відпустити, не перевіривши на предмет алкоголю чи інших речовин. Але я хочу знати, чи не бачили ви тут на пляжі сивого діда?

— Кому потрібні дідугани? — промовив хлопець. — От жінки — інша справа.

— Того старого важко не помітити. Найімовірніше, він був у плавках.

— У плавках? — перепитав Томмі. — Зараз майже грудень. Ти бачиш, який вітер?

— Може, і не в плавках.

— Ні, не бачили ніякого сивого діда, — відповів Томмі. — А ви?

Троє хлопців підтвердили, що не бачили жодного старого пердуна, який би підходив під опис. Тож чоловік дозволив їм проїхати на північ від громадського пляжу в житлові квартали, де стояли прибережні будиночки та приватні пляжі.

Коли машина об’їхала круглий пагорб, а чоловік, котрий зупинив їх, зник із поля зору, хлопці зняли ковдру з Гаррісона. Він з полегшенням сів.

Томмі розвіз інших трьох хлопців по домах і поїхав з Гаррісоном до себе, бо його батьків увечері не було вдома. Він мешкав у будинку, що височів на крутому березі й нагадував корабель із декількома палубами: весь зі скла й кутів.

Зайшовши вслід за Томмі в коридор, Гаррісон побачив своє відображення у дзеркалі. Він узагалі не був схожий на того поважного сивого адвоката, якого знали в усіх судах міста. Його закустране волосся було брудним і мокрим, а обличчя вимащене багнюкою. До тіла поприлипали пісок і трава, а у волоссі на грудях заплуталися водорості. Гаррісон щасливо посміхнувся.

— Тут є телефон, — промовив Томмі з передпокою.

Після того як Нора і Трейвіс приготували вечерю, поїли й помили посуд, то, стривожившись через втрату Ейнштейном апетиту, забули зателефонувати Гаррісону Ділворту, щоби подякувати за те, з якою турботою він спакував і вислав картини. Вони саме сиділи біля каміна, коли раптом Нора згадала за Гаррісона.

Раніше вони телефонували юристу з таксофонів у Кармелі, але згодом дійшли висновку, що вони аж занадто обережні, тому сьогодні ввечері передумали їхати у місто.

— Можемо почекати і завтра зателефонувати з Кармела, — сказав Трейвіс.

— Ми нічим не ризикуємо, якщо зателефонуємо звідси, — промовила Нора. — Якби вони дізналися, що нас щось пов’язує з Гаррісоном, то він би вже зв’язався з нами і попередив.

— Не факт, що він про це дізнається, — сказав Трейвіс. — Він може навіть не здогадуватися, що за ним стежать.

— Гаррісон би знав, — упевнено сказала Нора.

Трейвіс кивнув:

— Так.

— Тому ми нічим не ризикуємо.

Нора вже була на півдорозі до телефона, коли пролунав дзвінок.

Телефоністка промовила:

— Пан Гаррісон Ділворт із Санта-Барбари просить з’єднати його з вами. Ви згодні прийняти виклик за ваш рахунок?

Близько десятої вечора, провівши ретельні, але безплідні розшуки в парку і на пляжі, Лем неохоче визнав, що Гаррісон Ділворт якимось чином прослизнув повз нього, тож змушений був відіслати агентів назад у суд і в порт.

Лем із