Капітула Дюни - Френк Херберт

— Ти навмисне дозволив їм утекти, Даніелю!

Стара жінка витерла руки об заплямований поділ садового фартуха. Був літній ранок, навколо неї цвіли квіти, поблизу на деревах перекликувалися птахи. Небо здавалося туманним, обрій світився жовтим сяйвом.

— Ні, Марті, зараз це було ненавмисне, — відповів Даніель. Зняв капелюх із загнутими крисами, обтер кущувату щетину сивого волосся, знову вдягнув капелюха. — Він застав мене зненацька. Я знав, що він нас бачить, але не підозрював, що він бачить і мережу.

— А я вибрала для них таку гарненьку планету, — сказала Марті. — Одну з найкращих. Справжнє випробування їхніх умінь.

— Нема сенсу нарікати на це, — промовив Даніель. — Вони там, де ми зараз не можемо їх дістати. Хоча він настільки розтягнувся, що я сподівався легко його піймати.

— Вони мали й Пана тлейлаксу, — зауважила Марті. — Я його бачила, коли вони ввійшли під мережу. А я так хотіла вивчити ще одного Пана.

— Не розумію чого. Завжди до нас посвистують, завжди спонукають нас до того, що мусимо їх розтоптати. Я не люб­лю такого поводження з Панами, і ти добре це знаєш. Якби це було не для них…

— Вони не боги, Даніелю.

— Ми теж.

— Я й далі вважаю, що ти дозволив їм утекти. Так прагнеш обрізати свої троянди!

— А, хай там як, що ти сказала б Панові? — спитав Даніель.

— Я пожартувала б, якби він спитав, хто ми. Вони завжди це питають. Я відповіла б: «А кого ти сподівався, Самого Бога з хвилястою бородою?»

Даніель захихотів.

— Це було б кумедно. Їм так тяжко погодитися з фактом, що лицепляси можуть бути незалежними від них.

— Не розумію чому. Це природна послідовність подій. Вони дали нам силу поглинати спогади і досвід інших людей. Назбирай їх достатньо, і…

— Це ті подоби, які ми приймаємо, Марті.

— Байдуже. Пани мали б знати, що одного дня ми назбираємо їх достатньо, щоб ухвалювати власні рішення стосовно власного майбутнього.

— І їхнього?

— Ох, я попросила би пробачення, поставивши його на належне місце. Можна зробити принаймні це, керуючи іншими. Хіба ж ні, Даніелю?

— Коли ти прибираєш таку міну, Марті, я йду обрізати свої троянди. — Він повернувся до ряду кущів із зеленим листям і чорними квітками у його голову завбільшки.

Марті гукнула йому вслід:

— Збери досить людей, і отримаєш велику кулю знань, Даніелю! Так я йому сказала б. І ці бене-ґессеритки на тому кораблі! Їм я сказала б, скільки їх маю. Ти помітив, якими відчуженими вони здаються, коли ми крадькома на них зиркаємо?

Даніель схилився над чорними трояндами.

Вона дивилася на нього, вперши руки в боки.

— Уже не кажучи про ментатів, — промовив він. — На цьому кораблі було їх двоє, обидва гхоли. Хочеш з ними погратися?

— Пани завжди намагалися контролювати їх також, — сказала вона.

— Цей Пан матиме клопоти, якщо спробує каламутити з цим великим, — зауважив Даніель, відтинаючи пагін від кореневого стовбура трояндового куща. — О, яка гарна.

— Ментати теж! — озвалася Марті. — Я їм сказала б. Їм ціна — десять центів за пучок.

— Центів? Не думаю, щоб вони це зрозуміли. Превелебні Матері — так, але не цей великий ментат. Він ще не настільки витончився.

— Знаєш, кому ти дозволив утекти, Даніелю? — зажадала вона, підходячи до нього. — Цей Пан мав зашиту в грудині нуль-ентропійну трубочку. Повну клітин гхол, ось як!

— Я це бачив.

— Тому ти дозволив їм утекти!

— Я їм не дозволяв. — Його садові ножиці заклацали. — Гхоли. Він пасує до їхньої компанії.

***

Це ще одна книга, присвячена Бев, подрузі, дружині, бездоганній помічниці, тій, що дала цьому творові його назву. Присвята посмертна, а дальші слова, написані вранці після її смерті, мають розповісти, що вона була моєю натхненницею

.

Серед найкращих речей, які я можу сказати про Бев, є таке: у нашому спільному житті не було нічого, що я потребував би забути, я вдячний навіть за мить її лагідної смерті. Тоді вона дала мені найвищий дар свого кохання, мирний перехід, про який говорила без страху та сліз, заспокоюючи цим мої страхи. Чи існує більший дар, ніж показати, що немає потреби боятися смерті?

В офіційному некролозі можна буде прочитати: Беверлі Енн Стюарт Форбс Герберт, народжена 20 жовтня 1926 року в Сієтлі, штат Вашингтон; померла о 17:05 7 лютого 1984 року в Кавалоа на острові Мауї. Я знаю, що це максимум формальностей, які вона могла стерпіти. Взяла з мене обіцянку, що не буде традиційного похорону «з казанням проповідника і моїм тілом, виставленим на позір». Як вона говорила: «Мене вже не буде в цьому тілі, але воно заслуговує більшої пошани, ніж ця демонстрація».

Вона наполягла, щоб я обмежився її кремацією, а попіл розвіяв над її любим Кавалоа, «де я мала стільки миру й любові». Це й уся церемонія — друзі та близькі стежать за тим, як розвіяно її прах під пісню «Міст над бурхливими водами».

Вона знала, що тоді литимуться сльози, як ллються вони зараз, коли я пишу ці слова, але у свої останні дні часто казала, що сльози даремні. Вбачала в сльозах відголосок нашого тваринного походження. Так виє пес, утративши свого господаря.

У її житті домінувала інша частина людської свідомості — дух. Не в якомусь сльозливо-сентиментальному релігійному сенсі і не в тому, що більшість спіритуалістів асоціювала б із цим словом. Для Бев це було світло, яке осявало зі свідомості все, із чим вона стикалася. Попри тугу, я з цього приводу можу сказати: навіть у скорботі мій дух повен радості з любові, яку вона дала мені та дає досі. Увесь смуток через її смерть не є надто високою ціною за кохання, яке нас єднало.

Її вибір пісні під час розвіювання праху узгоджувався з тим, що ми часто говорили одне одному: вона — мій міст, а я — її. Це суть нашого подружнього життя.

Ми розпочали це єднання 20 червня 1946 року, на церемонії перед пастором у Сієтлі. Медовий місяць провели в пожежній сторожовій вежі на вершині Келлі Б’ют, у Національному парку «Снокволмі». Наші апартаменти площею у дванадцять квадратних футів мали нагорі приблизно шестифутовий купол, а більша частина приміщення була заповнена приладами для пошуку вогню, за допомогою яких ми могли б усунути будь-яке виявлене задимлення.

У цій тісній квартирці з вініловим програвачем «Віктрола» та двома портативними друкарськими машинками, які займали більшу частину єдиного стола, ми доволі добре визначили взірець нашого спільного життя: праця під музичний супровід, письменництво та інші радощі, які дає життя.

Це аж ніяк не означає,