Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Я підвівся. Сонячний диск, схожий на водневий вибух, занурюючись в Океан, послав мені навздогін горизонтальний пучок майже матеріальних променів; коли вони торкнулися моєї щоки, — я вже спускався трапом униз, — я відчув немовби дотик розпеченого тавра.
Зійшовши до половини трапа, я раптом передумав і повернувся нагору. Обігнув лабораторію. Як я вже казав, її оперізував коридор; пройшовши кроків сто, я опинився по другий її бік, навпроти точнісінько таких самих скляних дверей, але навіть не пробував їх відчинити, бо добре знав, що вони замкнені.
Я шукав якесь віконце в пластиковій стіні чи хоча б якусь шпарку; бажання підглянути за Сарторіусом не видавалося мені непристойним. Я хотів нарешті покінчити з усіма здогадками й дізнатись про правду, хоча навіть не уявляв собі, чи зможу її зрозуміти.
Мені спало на думку, що лабораторні приміщення освітлюються крізь ілюмінатори в стелі, тобто у верхній обшивці, і що коли я виберуся назовні, можливо, вдасться зазирнути крізь них усередину. Але для цього мені знову треба було спускатися вниз по скафандр і кисневий апарат. Я стояв біля трапа, розмірковуючи, чи варта справа заходу. Цілком імовірно, що скло у верхніх ілюмінаторах матове. Але що мені залишалося робити? Я спустився на середній ярус. Довелося пройти повз радіостанцію. Двері до неї були розчинені навстіж. Снаут сидів у кріслі в тій самій позі, в якій я його покинув. Він спав, але, зачувши мої кроки, здригнувся й розплющив очі.
— Алло, Кельвін! — хрипко окликнув він мене.
Я мовчав.
— Ну що? Узнав що-небудь? — запитав Снаут.
— Так, — відповів я спроквола. — Він не один.
Снаут скривив губи:
— От бачиш! Це вже щось. То, кажеш, у нього гості?
— Не розумію, чому ви не хочете мені пояснити, що це таке, — промовив я ніби знехотя. — Оскільки я тут житиму, то однаково рано чи пізно про все довідаюся. Навіщо ж ці таємниці?
— Ти все зрозумієш, коли до тебе самого прийдуть гості, — відповів Снаут.
Здавалося, він на щось очікує й не дуже хоче зі мною розмовляти.
— Ти куди? — канув він, коли я рушив далі.
Я не відповів.
У залі ракетодрому нічого не змінилося. На підвищенні стояла навстіж відчинена моя закіптюжена капсула. Я підійшов до вішалок із скафандрами, і в мене раптом пропало всяке бажання вибиратися назовні. Я круто повернувся й гвинтовим трапом зійшов до складів. Вузький коридор був захаращений балонами і штабелями ящиків. Стіни його полискували синявою нічим не покритого металу. Ще кілька десятків кроків — і під стелею з’явилися білі від інею труби холодильної установки. Я пішов уздовж них. Через муфту в товстому пластиковому манжеті їх було проведено в герметично замкнене приміщеним. Коли я відчинив важкі, завтовшки в дві колони двері з гумовою облямівкою, на мене війнуло холодом, що проймав аж до кісток. Я затремтів. З плетива засніжених змійовиків звисали крижані бурульки. Тут також стояли вкриті шаром снігу ящики і контейнери, полиці вздовж стін були заповнені бляшанками і обгорнутими в прозорий пластик жовтуватими грудками якогось жиру. В глибині склепінчаста стеля знижувалась. Там висіла цупка, іскриста від паморозі штора. Я відгорнув її край. На підвищенні з алюмінієвих ґраток лежав якийсь великий, довгастий, укритий сірою тканиною предмет. Я підняв край полотнища й побачив застигле обличчя Гібаряна. Чорне волосся з сивим пасмом над лобом гладко прилягало до черепа. Переламуючи лінію шиї, високо стирчав борлак. Запалі очі дивилися просто в стелю, в кутику одного з них замерзла мутна краплина. Мене пробирав такий холод, що я ледве стримував дрож. Не випускаючи з руки саван, я другою рукою торкнувся Гібарянової щоки. Враження було таке, ніби я доторкнувся до мерзлого поліна. Шкіра була шерехата від щетини, яка пробивалася чорними цятками. Вираз безмежного, презирливого терпіння застиг у кутиках уст. Опускаючи край тканини, я помітив, що по другий бік трупа з-під складок видніються кілька чорних довгастих намистинок чи квасолин, маленьких і великих. Я заціпенів.
Це були пальці босих ніг, які я бачив з боку підошви; випуклі подушечки великих пальців були ледь розсунуті. Під зім’ятим краєм савана розпласталася негритянка.
Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Дюйм за дюймом стягував я з неї грубу тканину. Голова, вкрита волоссям, зібраним у маленькі синювато-чорні жмутики, лежала на згині такої ж чорної масивної руки. Лискуча шкіра спини напнулася на горбиках хребців. Ані найменший порух не оживляв велетенське тіло.
Я ще раз глянув на її босі підошви, і мене раптом вразила одна дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зроговіла шкіра від ходьби босоніж — вона лишилася така ж тонка, як на спині чи руках.
Щоб пересвідчитися, що це справді так, я доторкнувся до негритянки, хоч зробити це мені було набагато важче, ніж доторкнутися до трупа. І тут сталося щось неймовірне: тіло, яке лежало на двадцятиградусному морозі, поворухнулося. Негритянка підгорнула ногу, як це робить собака, коли її взяти під час сну за лапу.
«Вона тут замерзне», — подумав я. Але її тіло було спокійне, й не дуже холодне, я ще відчував у кінчиках пальців м’який дотик. Я позадкував за штору, опустив її й вийшов у коридор. Мені здалося, що тут нестерпно душно. Трап знову привів мене в зал ракетодрому. Я сів на згорнений кільцевий парашут і обхопив голову руками. По моєму тілу наче пройшов важкий коток. Я не знав, що зі мною діється. Був зовсім розчавлений, думки мої сповзали в якусь прірву — втрата свідомості, небуття видавалися мені тепер неймовірним і недосяжним благом.
Чого йти до Снаута чи до Сарторіуса? Я не уявляв собі, щоб хтось із них
