Година Бика - Іван Антонович Єфремов
Олла Дез негайно перефотографувала його. У поле зору ввійшла Сю-Те, яка щось казала Вір Норіну.
— Дискоїд опустився за сто метрів від нас! — вигукнув Вір Норін і ледь чутно додав: — Тепер усе.
Таель, Сю-Те і Вір Норін зупинились перед дев’ятиніжкою. Восьмеро землян вишикувались прощальною шеренгою. Чеді, не витримавши мовчання, гукнула:
— Ми повернемося, Вір, неодмінно повернемось!
— Коли закінчиться Година Бика!.. І ми постараємося, щоб це сталося швидше, — відповів Вір Норін. — Та якщо демони ночі затримають світанок і Земля не одержить від нас звістки, нехай наступний зореліт прийде через сто земних років.
Вір Норін простягнув праву руку до браслета. Екран ТВФ корабля став чорним і німим. Одночасно на пульті погас зелений вогник астронавігатора. Єдине вічко — не людини Землі, а тормансіанина Таеля — залишилося горіти як символ відновленого братерства двох планет.
Зворотний шлях «Темного Полум’я» виявився набагато важчим від польоту до Торманса, ще раз довівши небезпечну недосконалість ЗПЛ. З якихось причин зореліт ухилився від наміченої траєкторії. Замість того, щоб упасти, ніби шуліка на здобич, просто з високих широт Галактики до восьмого оберту її спіралі, він пронизав три спіральні рукави і вийшов до зовнішнього краю нашого острова Шакті в пояс «рентгенівських», або нейтронних, зірок такої незвичайної щільності, що кубічний сантиметр цієї речовини на Землі важив би сто мільйонів тонн. Між цими опорними стовпами масивної речовини в місцях доторку до найбільш щільних ділянок Тамаса горіли особливі завихрення матерії Шакті. У них, як у бездонних вирвах, кружляло в позірній втечі випромінення, яке поглинав Тамас. Вони були розташовані по периферії Галактики, ніби в зворотному порядку щодо речовини нашого Всесвіту. Явище довго лишалося нерозкритим. З часу першого знайомства з кінцевою зоною світу Шакті ці вирви звалися квазарами. Складний устрій зовнішніх областей Галактики і Метагалактики не викладався у «зірочці» повернення «Темного Полум’я». Учні зрозуміли тільки грізну небезпеку, в якій опинився корабель.
В ТВФ вони побачили короткі дорожні нотатки пам’ятної машини зорельота: схудлу, чорну від тривалої роботи Менту Кор, командира Гріф Ріфта, що не спав тижнями, змучених інженерів пілотних та обчислювальних установок Дів Сімбела і Соль Саїна. Кожен мав свого «охоронця». Соль Саїном опікувалась Евїза, Сімбелом — Чеді, Ріфтом — Олла Дез, а Нея Холлі встигала і стежити за біозахистом, і охороняти Менту Кор, поїти і годувати, масажувати, присипляти, коли наставав перепочинок.
«Темне Полум’я» вирвався із зовнішньої силової зони без пошкоджень, але з використаними запасами енергії. Друге, більш вдале ковзання краєм безодні — і зореліт прорвався б у двадцять шосту область восьмого оберту, звідки залишалося близько трьох місяців шляху до Землі. Він опустився на те саме плоскогір’я Реват, звідки стартував одинадцять місяців тому на планету Торманс.
— Що відбулося на Землі після прибуття корабля, відомо кожному землянинові і не нове для вас, — сказав учитель, вимкнувши ТВФ, і зупинився, ніби вичікуючи.
— Строк, даний Таелем, скінчився! — раптом здогадався Кімі, і його підтримала решта. — Час відправляти ЗПП. Туди, на Торманс!
— Невже нічого не зроблено?! — вигукнула Айода. — І ніхто не звертався до Ради Зореплавання?
Учитель лукаво стежив за розпаленою тривогою молодих людей. Нарешті він підняв руку, суперечки припинились, і всі повернулися до нього.
— Ви були торік у пустелі Наміб і проґавили одну подію, яка схвилювала всю планету. Знову, як три століття тому, ЗПП цефеян ішов у звичному просторі біля Торманса і був приваблений сигналами автоматичної станції на супутнику планети. Кодом Великого Кільця станція просила всі ЗПП, які прямують у двадцять шосту область восьмого рукава Галактики, зробити посадку на планеті і взяти повідомлення…
— Для нас, для Землі? — підхопилася Пуна. — І зореліт узяв?
— Узяв. Який ЗПП може відмовитися прийняти пошту на величезній відстані, лише йому доступні?
— Що було в повідомленні? — хором запитали учні.
— Не знаю. Написане мовою Торманса, воно перекладається і перевіряється у лабораторії вивчення цієї планети. Дуже об’ємна інформація про все, що трапилося за століття, більше — за сто тридцять років. Але ось ці три стереознімки я приготував вам…
— І ви мовчали? — Айода докірливо кинула на вчителя темний, вогненний погляд.
— Мовчав до часу, тепер ви підготовлені до їхнього сприйняття, — незворушно відказав учитель.
Клацнув вимикач ТВФ.
Вони впізнали площу й пам’ятник Всемогутньому Часові. Старого храму — місця загибелі Родіс — не було. Замість нього широко розкривалась небу напівмісячна будівля. Сходи вели на величезну й стрімку арку, оточену на верхній площадці відкритою галереєю. Обидва кінці галереї, прикриті прозорими парасолями башт, що невідомо як трималися, різко, високо й сміливо висунулись, нависаючи над площею і навколишніми спорудами.
— Це пам’ятник Землі, — тихо промовив учитель, — від планети, яка не називається більше Ян-Ях, а співзвучно земній назві Торманс отримала ім’я Тор-Мі-Осс. Їхньою мовою вона означає те саме, що Земля для нас. Це і планета, і ґрунт її, на якому людина трудилася, вирощуючи їжу, саджаючи сади і зводячи будинки для майбутнього, для своїх дітей, для впевненого шляху людства у безмежний світ.
На другому знімку на тлі будівлі була скульптурна група з трьох постатей.
— Фай Родіс! — вигукнув Кімі, і вчитель мовчки кивнув, хвилюючись не менше від дітей.
Родіс, вирізьблену з чорного каменя, у відкритій оголеності її чорного скафандра, несли на руках двоє чоловіків з обличчями Таеля і Гзер Бу-Яма, вирізьблених з темно-жовтої, майже коричневої гірської породи. Обидва тормансіанці, «кжи», і «джи», поклали дужі руки на плечі один одному. На них вільно, схрестивши ноги, сиділа Фай Родіс, повернувши обличчя до Гзер Бу-Яма і обіймаючи за шию Таеля.
Скульптор чомусь зобразив Родіс у широкому, недбало намотаному тюрбані, так, як колись побачив її Таель. Камінь статуї, схожий на знамениті чорні опали Австралійського материка, весь іскрився внутрішніми кольоровими вогнями.
