Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга - Юрій Миколайович Щербак

— Жниво велике наближається, женці з серпами йдуть, — продовжував Незнайомий.

«Хто пропустив сюди цього самозванця? — гнівно думала Богошитська. — Чому охорона така безсила?»

— Ви думаєте, що ви сила незборима, зло непереможне? Але пам'ятайте, що кожне царство, яке саме в собі розділилося, запустіє і дім, який розділився сам у собі, впаде. Ненависть завжди розсварює, розділяє, і це доводить ваше бісівське зібрання…

— Припини! — гукнув гнівно Сатановський. — Ми так не домовлялися. Це порушення права на вільні зібрання і на свободу слова!

Незнайомий, подавши Богошитській чашу, яку вона взяла тремтячими руками, не знаючи, що з нею робити, прорік:

— Дні помсти наближаються. Сповниться пророцтво батьків. Нива вже дозріла до жнив. Наближається день очищення, коли воскреснуть невинно убієнні й загинуть смертохристи.

Поряд з ним раптом постала жива Індіра Голембієвська в оранжевому сарі, опромінена сонцем, щасливо усміхнена. Тільки волосся в неї було не чорне, а геть сиве. І цятка на чолі не червона, а чорна, велика, як вхідний отвір від кулі калібру 12,7 міліметрів.

— День радості гряде, день покаяння й прощення, день миру і збирання врожаю. День правди і добра.

— Та хто ти? — крикнула Богошитська, геть кидаючи від себе закривавлену чашу.

— Я— хліб життя, я — початок, — відповів Незнайомий, і від слів сих в залі здійнялася паніка: відсувалися і перекидалися стільці, біля двох виходів почалися тиснява, вереск, бійка; Богошитська відчула, що спочатку кудись подівся Вольф Ширка, зіпсувавши повітря запахом сірководню, за ним зник головуючий — політтехнолог Сатановський, і нарешті Ерна Еріхівна залишилася сама в темній порожній залі, задихаючись від страху, що пойняв її. Вона побачила не помічений досі плакат над сценою, написаний латиною: «Liberatetotumeexinferia» («Врятуйте себе від пекла»), і кинулася геть.

Тої ночі Богошитська намалювала найкращу і останню картину в своєму житті — «Бал вампірів»: навколо оголеного прекрасного жіночого тіла, але обезголовленого, кружляють на чорному тлі, наче в космосі, рожеві й блакитні круки з закривавленими дзьобами, хоча на тілі, охрещеному критиками «Венера безголова. Кінець XXI століття», не було видно жодних слідів клювання, жодних порізів чи дірок — шкіра смаглява, чиста, звабливі жіночі груди — наче куполи якогось індійського храму, з коричневими, ретельно прописаними сосками, й чорне коротке волосся на лоні.

Картина ця в році 2099-му прикрасила Лувр і звеличила український сюрреалізм. На багатьох відвідувачів Дувру, що стояли перед цією картиною, нападали непереборні приступи нудоти й блювоти, що свідчило про силу справжнього мистецтва.

Нижче по течії від пішохідного мосту, на піщаному березі Тру-ханова острова, навпроти Київських гір Правобережжя була встановлена гхата — спеціальна споруда з переробленої старої баржі, на якій мали спалити тіло Індіри Голембієвської. На палубі баржі індоукраїнці склали піраміду з соснових Дарницьких дров, куди додали трохи сандалу, щоб ароматним було вознесіння в небо Індіри. Гайдук з Олею прибули до місця спалення Індіри на броньованому катері РОК просто з Острова; морські піхотинці скинули трап на берег й, підтримуючи Олю та генерала на хитливих сходнях, допомогли вийти на піщаний пляж, оточений військовослужбовцями Індійського легіону. На березі їх привітав генерал Раджив Лал, змарнілий і похмурий, і вказав місце на трибуні для почесних гостей, де вже стояли представники національних громад. Гайдук став поряд з членом сенату Янь Дун'юе — учасником нещасної подорожі до Стамбула, якого від того часу не бачив. Мовчки потиснув руку й притулився до Олі, яка сховала своє коротке золотаве волосся під чорною хусткою. Приїхала Богошитська в чорному жалобному строї, що його пошила на похорон Гайдука: привезла великий вінок червоних троянд від президента Волі, який члени поховальної команди одразу ж встановили на шмашан — місце спалення. Прийшов, важко ступаючи, прем'єр-міністр Єфім'єв, міцно потиснув Гайдукові руку й коротко кинув:

— Надо срочно свидеться.

Як завжди при таких оказіях, сановники полагоджували важливі справи, розповідали один одному смішні сороміцькі анекдоти, бо страх смерті породжував у них ейфоричну жадобу життя, гадали, хто заступить Індіру на посаді голови сенату і яких кадрових перестановок слід очікувати в державі.

Гайдук стояв мовчки, зиркаючи час від часу на Богошитську, яка застигла, як тотем, осторонь від трибуни для почесних гостей в товаристві двох китайських охоронців, один з яких тримав над головою державного секретаря білу парасольку. Сонце, хоч і спускалось за Правобережжя, палило нещадно; тільки свіжий вітерець від дніпровської води остуджував тих, хто прийшов на прощання з Голембієвською. Над берегом кигикали річкові чайки, очікуючи подачок від людей — хлібних крихт, — але люди чомусь не лізли до води, не бризкались, не годували птахів.

Нарешті за двісті метрів від берега на асфальт виставкового центру сіли два військових гелікоптери «Дес-АН-095» й почала формуватися погребальна процесія. На спеціальних ношах покоїлося тіло Індіри Голембієвської, загорнуте в саван помаранчевого кольору й міцно приторочене до носилок. Четверо солдат легіону в білих чалмах і четверо офіцерів РОК у парадній формі повільно несли на плечах ноші, за ними посувалися батьки Індіри в чорному, четверо дітей і слідом — колона активістів партії АЗУП в білих одіяннях та численні жінки з різних азійських і українських організацій, що ними керувала Індіра. Процесія підійшла до води, військовослужбовці, які несли тіло, почали входити по пояс у Дніпрові хвилі й, піднявши над собою ноші, потроху опустили їх у воду, щоб відбулося останнє омовіння вбитої. Жовтаві струмені дніпровської води ще дзюркотіли з нош, коли тіло Голембієвської встановили на стосі дров, головою — якої не було — на південь, вниз по течії Дніпра. Погребенники почали швидко, наче тренувалися перед цим, обкладати тіло хмизом, трісками й соломою. Старшому сину Індіри — худенькому й заплаканому підлітку Раму, схожому на матір, бо двоє інших хлопців були руді, а четвертий — білявий, схожий на скандоруса, — подали факел з туго заплетеної соломи й підпалили. Рам, витерши з обличчя сльози, підійшов з палаючим факелом до вогнища, туди,