Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

5

Людність поповнювалася новими прибульцями, привабленими звістками про швидкий поступ Великої Пастки, що розносилися уздовж річки Кобрас і доходили навіть до Феррадаса, Ріо-де-Брасо, Секейро-де— Еспіньйо, Агуа-Прети, Ітапіри та міста Ітабуни. Погоничі, лісоруби й пеони — а надто волоцюга Педро Циган — не шкодували слів, розписуючи принади тамтешнього життя і веселих дівчат. Новини докотились аж до Ільєуса; тут уже постарались багаті фазендейро — родичі власників Аталаї та Санта-Маріани. Вихваляв ту місцину і турок Фадул, коли приїздив закуповувати товари до Ільєуса, де можна було подихати повітрям цивілізації, помилуватися морем і розважитися з найвигадливішими й найдорожчими повіями — француженками та полячками.

У сусіда заводився новий сусід; Ослячий шлях витягнувся довгою звивистою вулицею, повторюючи закрути річки. Деякі будинки — з цегли й під черепицею, безліч бараків, безперервна круговерть людей і тварин. Вже не існувало, як раніше, вільних годин, коли араб Фадул, негр Кастор і повії відпочивали після трудової ночі, а тоді збиралися потеревенити, послухати плітки й поспівати. Звісно, не зовсім забулися давніші звичаї, коли Велика Пастка була привалом для нічліжан, жалюгідною слобідкою, що скніла в забутті. Люди ще розважалися в звичних місцях, але вже не так часто, хоч зібрання ті стали багатолюдніші. По неділях збиралися на базарі, на Дівочому Біде, біля кузні, в голярні Додо Жердини і, звісно, у Фадуловому шинку.

Вигопцювали пари під цигикання скрипок, терликання гармоній, тюлюкання сопілок і бринькання кавакіньйо. Халупам на Жаб’ячій Косі і лік згубили. Скільки їх, знав лише Господь Бог і Дурваліно, славетний прикажчик Усезнай.

6

В маєтках на тому березі плодилася худоба й птиця. Вранці і ввечері приходили й відходили каравани віслюків. Удень перехожі натикалися на свиней, що бабралися в грязюці, на зграї курей, що греблися в смітті, на табунці полохливих цесарок. Капітан Натаріо да Фонсека, радий приїзду сержипанців, привіз із Аталаї дюжину яєць тоуфрако, Зилдин дарунок Ванже. А свійська квочка висиділа з них десятеро курчат; ця десятка розсипалась тепер по обидва береги річки — водяні курочки з чорним м’ясом, з жирним куприком, справжній делікатес.

Окрім веселого потомства Горюхи й Дамки, з’явилися інші собаки, що прибули зі скарбом новосельців, давши ненажерливу популяцію худющих дворняг. Зилда привезла до Великої Пастки чимало братів наших менших. Опріч собак і котів, свійської птиці — курей, ангольських курочок, качок та індиків, у саду й на пташнику жили приручені мутуни й жаку, страус ему, пара серіем, що з хрипкими криками полювали на гадюк, їжак-кашейро Лусії, найстаршої дівчинки. Не кажучи вже про папуг та різних пташок у клітках, розвішаних на реранді й під навісом над ґанком.

Папуг було троє — красенів і балакунів: двох відпровадили на кухню і в садок при домі, а третій — буйний і лепетливий маракана, неперевершений знавець сороміцького жаргону, — вільно жив на веранді, де мав сідало, на якому мало сидів; то був улюбленець господаря дому. Відгукувався він на ім’я Пішовтивгузно, його улюблений вислів; він повторював його через два рази на третій, в лад і не в лад. 1 Іоходжав туди-сюди по балясинах веранди, вигукував різні слова, підзивав свистом собак і сміявся пронизливим саркастичним сміхом, коли ті бігли на його поклик. З почуттям вимовляв титул та ймення хазяїна і свого найкращого друга: капітан Натаріо да Фонсека!

Капітан садовив його на долоню, чухав йому голову й груди, і Пішовтивгузно блаженно приплющував очі. Так любить пеститись лише самичка, запевняла Зилда. Самичка й гордійка, бо тільки Натаріо мав право на такі пестощі; вона люто била дзьобом кожного, хто хотів її приголубити, і лаялася: «Сволота! Сучий син! Пішов ти в гузно!» Негр Факел при такій спробі мало не позбувся пальця.

Лаятися маракана навчився в прокуреній гральній залі одного ітабунського кубла на Беко-да-Мула, відомого під назвою «Пансіон Хмара». Утримував той заклад, гібрид шинку, де подавали кашасу, коньяк і аперитив, борделю — у комірках на горищі приймали дівки — і насамперед гральні, Луїз Чорний. Він чомусь мав славу шибайголови, хоч зрештою був людиною достойною. Під час однієї картярської сварки капітан урятував йому життя.

У закладі Натаріо опинився завдяки одній повії, його давній знайомій: скільки літ, скільки зим, Натаріо, сказала вона, зустрівши його на вулиці. Почали згадувати минуле, і ті спогади привели їх на горище «Пансіону Хмара» — відзначити зустріч і принагідно повтішатися.

Натаріо саме застібав штани, збираючись іти, коли почув гуркіт перекидуваних столів і стільців та радісні крики папуги: «Лайно! Підер!» Його дама, ще гола, навіть не звелася — в цьому спасенному чистилищі сварки й бійки не дивина. Але репет, погрози розправи — «Тельбухи, собако, випущу!» — тривали, і капітан упізнав голос Лалау, колись підвладного йому жагунсо, чиї слова ніколи не розходилися з ділом. Він нагодився саме вчасно, бо ще мить, і Луїз Чорний заорав би носом у землю — у клубках тютюнового диму блищав запоясник Лалау. Коли порядок було відновлено, столи й стільці розставлено, а гра почата знову, Натаріо підійшов подражнити маракану і зареготав — а сміявся він рідко, — почувши, як папуга гаркнув йому: «Пішов ти в гузно!» При цьому птах примружив око й весело залопотів зелено-червоними крильми. Вдячний Луїз Чорний звелів віднести папугу в пансіон тітки Сеньйориньї, де зупинився ітабунський гість, — подарунок воскреслого з мертвих.

В Аталаї Пішовтивгузно навчився свистати до собак, кудкудакати, говорити голосом негра Еспіридіана: «Доброго здоров’я, кумо Зилдо!» У Великій Пастці турок Фадул навчив його арабщини: манхук, рух інтак, ібам, шармута. Маракана вимовляв ці слова, мов той ліванський верховинець.

За багатим столом у капітановому домі, де Фадул був частим гостем, турок аж боки рвав зо сміху, слухаючи лайку Пішовтивгузна порту гальською та арабською мовами. Але він не пробував, хоч як йому кортіло, гладити папузі голову чи груди. То був привілей тільки капітана да Фонсеки.

7

З Пішовтивгузна був справжнісінький поліглот. Він. повторював не лише арабські слова, а й уривки оперових арій з грамофонних платівок: «Смійся, паяце», «Серце жіноче до зрад охоче». Славу про капітанового папугу розносили по світу ослячі каравани.

— У капітана Натаріо не папуга, а справжнє диво! Джеркоче по-турецькому, співає мовою гринго — шик, та й годі.

Грамофон, дарунок полковника Боавентури Андраде, становив головну окрасу дому капітана Натаріо да Фонсеки. Зилда мало не молилася на нього, не дозволяла навіть Еду,