Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Троє з жінок були при надії: Фауста, Ілда й Зеферина.
10
У мазанці-голярні на стінах висіло з півдюжини кліток із пташками. Не рахуючи клітки з шулікою, майже завжди порожньої: шуліка вільно літав по хаті і ловив своїм довгим дзьобом комах. Не сиділа в клітці й горлиця-туркавка. У клітках красувались екзотичні рябопері птахи — наслідок ретельного добору До до Зануди.
Еду й Нандо, компаньйони в торгівлі птахами та дрібною живністю, на недільному базарі щедро постачали своїм товаром покупців із поблизьких селищ. Пташка звеселяє кожен дім. Навіть найубогіша й найбезрадісніша оселя оживає й гарнішає, сповнившись щебетом і райдужною грою оперення жовтобрюха, сабіа, кардинала, куріо, чорноптаха, земляного канарка, папа-камім, щиглика; список, як бачимо, чималий. Що ж до папуг і папужок, то вони наші вірні й безцінні супутники.
І не тільки пташки супроводжують нас у житті. Удовичка Наталіна мала мавпочку кольору паленого меду, яка спала у чохлі швацької машинки, обгорнувшись своїм довгим хвостом. За народним повір’ям, так звані мавпи-опівнічники займалися садінням какао: удень вони дрімають, а вночі пустують. Меренсія і Зе Луїз тримали в своїй гончарні двометрового удава, який ріс і далі. Удав не давав розмножуватися шкідникам і відлякував гадюк. Розпусниці й дітлахи віддавали перевагу мавпочкам міко.
Пташок Додо Зануда ловив не для продажу і не для окраси перукарського салону — так називали тісну кімнатку, де стояло крісло, зроблене руками Лупісиніо; перукарський салон був таким самим дивом, як і солом’яний навіс, охрещений у містечку бальною залою.
З численної здобичі, добутої з сильців, птахолов залишав собі поодинокі особні. Після найпильнішого огляду, після цікавих і чудернацьких випроб та дослідів він одбирав окремі екземпляри, виходячи з лише йому відомих критеріїв. Більшість птахів він випускав на волю і, бачачи, як вони радіють несподіваній свободі, так тішився, що мимохіть думалось: він і ловив їх для того, щоб потім розчулено випускати.
Відібрані птахи — за красою, щебетом, утішністю чи хто його знає за чим — потрапляли в клітки, розвішані в голярні, й ставали об’єктом невсипущої турботи птахолова. Додо їх приручав, з безмежним терпінням, і завидною вправністю навчав дивовижним штукам. Дзьобом вони у клітках приводили в рух цілу мережу переплетених мотузочок, піднімаючи й опускаючи наперстки, щоб зачерпнути з бляшаних жолобків воду. Піднімали накривки дерев’яних скриньок, щоб клювати канаркове сім’я, відчиняли й зачиняли дверцята клітки тощо — словом, демонстрували всілякі чудеса. Додо командував ними, клацаючи пальцями.
Хлоня, Лісова Квітка, Карабін, Жупел, Щупак — кожен птах мав своє ім’я. Вони зліталися на закличний, лагідний голос дресирувальника. Він домігся того, що вони літали в домі й поза домом, але завжди поверталися, сідаючи на клітку чи на відчинені дверцята з бамбукових ґраток. Виспівували самозабутньо й брали корм з рук Додо. Хлопчики, німіючи від подиву, годинами стежили за дивовижними уроками в цій пташиній школі.
Чудовий свистун, Додо висвистував мелодії, жовтобрюхи підхоплювали мотив і навчали щебетати сусідів по клітці. Пташки Додо Зануди були не тільки ручні й вишколені, як у інших хазяїв, — вони стали справжніми артистами, гідними виступати в цирку. Так запевняв полковник Боавентура Андраде.
Одібрані й вимуштрувані птахи Додо не призначалися для фазенд, розташованих між станцією Такарас та Ітабуною. І лише після тривалих умовлянь птахолов із сумом розлучався з ними. Проте не продавав першому-ліпшому. Спершу він переконувався, що покупець справді любить птахів, а не безжальний улаштовувач півнячих і пташиних боїв.
У голярні зосталася тільки горличка-туркавка; її Додо не продав би за все золото світу: пташка щипала йому пальці на ногах, сідала на плече або на золотаву чуприну, знаходила й висмикувала дзьобиком сиві волосини. Охочих купити її не бракувало, але Додо усім відмовляв; він сердився і втрачав свою звичайну незворушність, коли хтось наполягав. Як міг він жити без оцього лункого й втішного туркання: тур-тур-тур! Часто бачили, як він сидить на дерев’яному дзиглику біля дому, а пташка скубе на його голові кучму волосся.
Якось уночі, коли обозники вгамувалися і на вигоні запанувала тиша, Додо Зануду розбудив дзвінкий поклик горлички. Він здивувався: такої пори їй би спати в клітці, адже ще й чорти навкулачки не билися. Він звівся на маті й прислухався: пташки спали, значить, кричали не в кімнаті; але поклик долітав знов і знов. Може, то верещить з переляку якийсь заблуканий птах? Чи з підбитим крилом — не може літати й просить допомоги?
Ступаючи дуже обережно, щоб не наполохати птаство, Додо Зануда підійшов до порога. Ступив ще крок і раптом побачив перед собою Сан — дівчина сиділа навпочіпки під дощем. Розгледівши його в пітьмі, вона зірвалася на рівні й простягла до нього руки.
Велика Пастка мало не гине від паводку
1
Забрьоханий, мокрий як хлющ, — лило мов з відра, — полковник Робустіано де Араужо спішився перед дверима кузні і передав повід капанзі, що його супроводжував. То був молодший брат Жерино, на ім’я Назарено, — обидва брати служили полковникові вірою і правдою.
— Чекай мене у складі.
Стоячи на порозі, Кастор Абдуїн щиро привітав гостя:
— Заходьте, куме, ви тут удома. Гляньте на свого хрещеника, карапузика мулатика.
На мулата скидався і полковник. Але в цих краях люди якщо й поділялися на касти, то лише на багатих і бідних: для плантатора байдуже, що ти білий, куди краще бути чорнющим, як полковник Жозе Ніке, навіть хизуватися кольором своєї шкіри. «Негр Зе Ніке! Красень і мільйонер!» — рекомендував той себе, гарцюючи на білому в яблуках коні і помахуючи плетеним гарапником із срібним пужалном. Між двома сафрами полковник Робустіано підніс падре Маріано Бастосу, настоятелеві собору Святого Жорже, багаті дари на вівтар небесного воїна, і не менш щедрий дар батькові Аролу в капище Ошоссі, володаря природи. Хай ці двоє, святий і поганський божок, розподіляють дощі по-розумному, щоб какаові саджанці розвивалися без усякої напасті й давали рясний урожай. Прохання вчасне й доречне: у верхів’ях річки Кобрас розверзлися безодні небесні.
Полковник скинув плаща з каптуром і поклав сушитися на валун біля горна. Ну й погодка, бодай тобі пусто!
— Знаю вже цю добру вість, заїхав провідати куму. Як там вона?
— Рада-радісінька, все сміється.
Приїхати кум обіцяв давно. Повертаючи гроші, позичені в полковника на кузню, невеличкими сумами з дозволу великодушного кредитора («Не спіши, Факеле, не горить», — приказував той щоразу), Факел попереджав:
— Як одружуся, то попрошу вас і дону
