Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

Врешті-решт він сказав:

— З кожним роком яєць стає все менше і менше, — і підкинув ті, що залишилися, над головами найближчих до сцени глядачів у тих, хто стояв в останніх рядах натовпу. — Ловіть!

Він розвернувся і, здавалося, не помітив, що яйця так і не долетіли до цілі.

Доктор Аполло показав кілька інших трюків із тим самим трохи спантеличеним виразом обличчя та байдужим бурмотінням. Тепер він покликав до сцени маленького хлопчика.

— Синку, я можу сказати, про що ти думаєш. Ти думаєш, що я не справжній чарівник. І маєш рацію! І отримуєш один долар, — він поклав йому на долоню банкноту. Вона зникла.

Здавалося, фокусник засмутився:

— Впустив? Що ж, тримай ще одну, — друга купюра зникла.

— От лишенько! Що ж, я мушу дати тобі ще один шанс. Скористайся обома руками. Тримаєш? Добре! Але краще швиденько йди звідси — у будь-якому разі тобі вже час у ліжко.

Малюк кинувся з грошима геть, а фокусник повернувся і знову здавався збитим з пантелику.

— Мадам Мерлін, що нам слід робити зараз?

Гарненька асистентка підійшла до нього, нахилилася й прошепотіла йому щось на вухо. Він похитав головою.

— Ні, не перед усіма цими людьми.

Вона знову зашепотіла; здавалося, сказане його засмутило.

— Вибачте, друзі, але мадам Мерлін наполягає на тому, що хоче лягти у ліжко. Чи знайдеться тут джентльмен, який зможе їй допомогти?

Він глянув на натиск добровольців.

— О, лише ви двоє. Чи хтось із вас, джентльмени, служив у армії?

Добровольців все ще було більше, ніж достатньо; доктор Аполло обрав двох із них і сказав:

— Під краєм платформи є армійське ліжко; просто підійміть завісу. А тепер чи не можете ви поставити його ось тут, на сцені? Мадам Мерлін, поверніться сюди, будь ласка.

Поки двоє чоловіків встановлювали ліжко, доктор Аполло зробив кілька рухів у повітрі своїй асистентці.

— Спи... Спи... Зараз ти спиш. Друзі, вона у глибокому трансі. Чи не будете ви такі ласкаві, джентльмени, які поставили ліжко, тепер покласти її на нього? Один може взяти її за голову, а інший за ноги. А зараз обережніше! — і застиглу, як труп, дівчину перенесли на ліжко. — Дякую, джентльмени. Проте нам не слід залишати її неприкритою, — хіба не так? Десь там є простирадло. О, ось воно, — фокусник потягнувся, знову взяв паличку там, де її залишив, і вказав на стіл, заставлений реквізитом у кінці сцени; простирадло саме собою піднялося й підлетіло до нього. — Просто розстелить його над нею. Вкрийте і голову теж; леді не повинна лишатися відкритою поглядам глядачів, коли спить. Дякую. Тепер просто зійдіть зі сцени. Добре! Мадам Мерлін... Ви Мене чуєте?

— Так, докторе Аполло.

— Ви стали такі важкі, коли заснули. Тепер ви відпочиваєте. Ви відчуваєте себе легшою й легшою. Ви спите на ліжку із хмар. Ви випливаєте на поверхню хмар... — простирадло яке її накривало, піднялося десь на фут. — Не ставайте надто легкою. Ми не хочемо вас втратити.

У натовпі хлопець-підліток пояснював, голосно шепочучи:

— Зараз її немає під простирадлом. Коли вони вкрили її, вона спустилася вниз через таємні двері. Це просто легкий каркас, що важить не більше, ніж саме простирадло. А через хвилину він скине його, і в цей момент каркас складеться й зникне. Хитрість — усі так можуть.

Доктор Аполло ігнорував його і продовжував говорити:

— Трохи вище, мадам Мерлін. Вище. Туди... — накидка погойдувалася у шести футах над сценою.

Юний розумник зашепотів до своїх друзів:

— Там є тонкий сталевий стержень, проте його важко побачити неозброєним оком. Це можливо лише під одним кутом, там, де простирадло звисає і прикриває стержень.

Доктор Аполло повернувся і попросив добровольців прибрати ліжко і поставити його назад під сцену.

— Зараз воно їй не потрібне. Вона спить у хмарах, — він повернувся до обрисів у повітрі і вдав, ніби прислухається: — Що? Голосніше, будь-ласка. А? Вона говорить, що не хоче простирадла, воно надто важке!

(«Ось у цьому місці зникає каркас...»)

Фокусник потягнув за один кутик простирадла й стягнув його вниз; публіка ледь помітила, що він навіть не потурбувався скласти його, — простирадло просто зникло; всі глядачі дивилися на мадам Мерлін, яка все ще висіла у повітрі, все ще спала у шести футах над сценою.

Сцена стояла посередині намету, а публіка оточувала її з усіх боків. Товариш хлопця, котрий все знав про сценічну магію, сказав:

— Добре, Спіді, — ну, і де сталевий стержень?

Той невпевнено відповів:

— Ти маєш глянути з того боку, з якого він не хотів би, щоб ти дивився. Саме тому вони направляють ті прожектори так, щоб вони тебе засліплювали.

Доктор Аполло промовив:

— Досить спати, казкова принцесо. Дай мені руку. Прокидайся, прокидайся! — він взяв її за руку, потягнув униз і допоміг мадам Мерлін стати на сцену.

— Бачив? Бачив, як важко вона опускалася, бачив, куди вона стала? Ось куди зник сталевий стержень, — задоволено додав хлопчина. — Просто хитрість!

Фокусник продовжував говорити:

— А зараз, друзі, якщо ви будете такі ласкаві віддати свою увагу нашому вченому лектору — професору Тимошенко...

Закликальник відразу ж його перебив:

— Не йдіть! Тільки на цій виставі, за домовленістю з Радою Коледжів та Університетів та з дозволу Відділу Безпеки та Благоустрою цього прекрасного міста, ми пропонуємо чек на двадцять доларів абсолютно безкоштовно будь-кому з вас...

Більшість пояснень стали частиною вистави. Кілька глядачів блукали навколо, а потім, коли більшість прожекторів у головному наметі вимкнули, почали розходитись. Диваки та працівники ярмарку готувалися розбирати реквізит і тимчасові споруди. Вранці вони повинні були встигнути на потяг, і головним зіркам залишалося тільки кілька годин для сну; тому персонал починав поступово розбирати спершу технічні намети.

Вже скоро закликальник-менеджер-власник вистав «десять в одній» повернувся до напівзатемненого намету, поспішаючи на виступ, де розповів про відгуки на останній вихід.

— Смітті, не йди. Маю дещо для тебе, — він передав фокуснику конверт, і доктор Аполло сховав його у кишеню, навіть не глянувши. Менеджер додав: — Хлопче, мені не хочеться тобі цього казати, проте ви з дружиною не поїдете з нами до Падуки.

— Я знаю.

— Що ж... Послухай, не бери це близько до серця. Нічого особистого, але я мушу дбати про виставу. Замість вас