Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Вийшлося у коридор. На віддалі одного й двох купе стояли проводник, начальник потяга, старий стюард і сивобородий слуга в княжих барвах. Начальник негайно вклонився, притиснув рукою на серці пишний мундир. Скільки вони почули? Накульгуючи, пішлося за ними, до службового купе проводника. Князь із дружиною їхали в вагоні люкса номер один, одразу ж за салоном. Удаючи клопоти з коліном, зупинилося на мить, поглянулося під ноги. На хіднику залишилися темні плями крови, уже не такі виразні, проте їх годі було не зауважити. Всі вікна було відчинено, сонячне світло потрапляло всередину разом із теплим повітрям, насиченим ароматом лісу. Начальник штовхнув двері до службового купе. Зі свого купе вихилився monsieur Верус, він широко розплющив очі й підстрибнув, наче уколотий шилом у сідницю.
— … ми обов’язково, читачам Парижа, Франції, світу, ваші історії, пригоди, авантюрника Сибіру, обов’язково, ті розбишаки, і ось врятований, розкажу, запишу, запишу, обов’язково!
— Вибачте, пізніше. — Втеклося до службового купе.
Начальник готував звіт із урочистою увагою, гідною канцеляриста Священного Синоду, тим більше, що потяг усе ще стояв, стіл не трусився, й чоловік міг із цілковитою побожністю умочувати сталеве перо в чорнило, поводити держаком із усім артистизмом офіційної каліграфії, хто знає, чиї очі побачать цей звіт, хто знає, що стане вирішальним для рішення про посаду начальника, може, врятує його акуратний і рівний почерк, а занапастить одна неуважна ляпка чи нехлюйська літера, що зрадить недисциплінований характер железнодорожного служащего, хто знає. Придивитися отак до начальника, який пітніє над листом до правителя, поглянути йому в зосереджені очі, в душу салдацьку, в те, з якою побожністю укладає він для Влади слово до слова, — й більше втямиш про Росію, ніж після тривалих політичних студій.
Він бачив папери з печатками Міністерства Зими, тож розпитував із ввічливим смиренням, вибачаючись, що запитує, мало не вибачаючись, що вибачається. Повторювалося коротку, просту історію падіння з оглядового майданчика, — запаморочення. — А від чого запаморочення? — Ну, задивився на небо, на дим, на крижлізні веселки, задивився і випав, дурень патентований. Так, це я. — А начальник переводив усе це в офіційні форми. Ґавилося крізь вікно на високі дерева тайги, зелень розлогих сосен і ялин, білість кори беріз, котрі тут, поруч із колією, росли рідше, з пробілами сонячного просвіту між білістю і білістю, зеленню і зеленню, тож пасажири, походжаючи поміж деревами й зникаючи за стовбуром, другим, третім, навіть не зауважували, як і коли входять у тайгу, не було межі, початку тайги — тільки вже її океанський масив, добре видимий від виднокраю до виднокраю, і глибоке відлуння реву того океану дерев, коли вітер раптом здійнявся над Азією і шум прокинувся у пущі, шум великий, протяжний, хвиля звуку живого шшшшшх, аж мервилися фіранки й заслони на вікнах люкса, підносилися папери під незґрабною рукою начальника, й начальник насуплено споглядав з-над пера й каламаря, картаючи службовим поглядом неслухняну природу. Так, запаморочення, задивився, дурень я. Вийшов з-за беріз олень, застриг вухами, повернув морду в бік мерехтливих відблисків «Чорного Соболя»… Думалося про княгиню Блуцьку.
Бабисько жахливе. З крови вже вивелися останні міазми снодійної хімії, минулася нічна слабкість і похмілля після димових галюцинацій: повернулася гострота суджень. Княгиня Блуцька! Як сперечатися з кимось, хто став оракулом для самого себе, тобто приміряє усе до власних снів, передчуттів, до якогось внутрішнього óбразу, не видимого нікому іншому? А часто трапляється, що власне літні люди набувають подібної певности у власному авторитеті: вони самі для себе служать авторитетом — патріархи роду, засушені бабці, священні пророчиці. З такими людьми взагалі годі порозумітися. Вони слухають вас так, як ви слухаєте собачий гавкіт або дитяче жебоніння. Вони розмовляють, але завжди насправді розмовляють самі зі собою. Назовні, іншим вони тільки віддають накази, — накази у вигляді наказів, накази у вигляді тонких маніпуляцій, накази у вигляді безсловесної брехні. Їх несила переконати, що вони чинять щось лихе. Це вони звикли судити про те, що добре, що погано.
… Учора княгиня рятувала життя і довірливі супліки переказувала, а сьогодні, певно, скористається першою нагодою, щоб позбавити мене життя. Бо сон, бо мара, бо передчуття — клац! — перевели стрілку, й ураз добро й зло, істина й омана помінялися місцями. Кляла самодержця, — а хто вона сама? Те саме божевілля її точить. Тож як із кимось таким розмовляти? Із дійсним самодержцем нема розмови: можна тільки підкорятися, чи ні. Авраам не питав Бога про причини, мотиви, рації: питання не мали сенсу.
У повсякденному житті не мислиться подібними категоріями. Чи бодай раз зустрілося по-справжньому лиху людину? А по-справжньому добру? Проте княгиня Блуцька здавалася найближчою до отого зла, яке ми знаємо з біблійних книг, вона, а не Зєйцов, не Прівєженський, не Милий Князь і безжальні лихварі, не мартинові розбишаки, й не охранники, слухняні виконавці наказів, а ця страшна карга, схорована чýла відьма, яка харчить у хустинку, сáме вона.
Вийшлося у коридор, фламандця й слід прохолов, всталося біля вікна, вийнялося цигарку. Начальник подав вогонь. Мандрівники з купейних вагонів грали в м’яч між кедрами на узліссі тайги. З наступного за княжим купе вийшла француженка, мати акуратних діток і дружина респектабельного чоловіка, привіталося її жестом. Вона холодно поглянула й покликала сина. Все було неймовірне, казково тихе, спокійне, ясне, навіть вузький коридор вагона здавався просторішим. Транссибірський експрес, який стоїть посеред дня на забутій залізничній гілці в тайзі. Дикі птахи й справжні живі метелики сідають на холодний панцир «Чорного Соболя», цвіркотять над машиною мелодії лісу… Поступилося дорогою, хлопчик біг до матері з книжкою під пахвою. Глянулося крізь сонячний потік: «Michel Strogoff, le Courier du Tzar» Жуля Верна, другий том. Примірник виразно зачитаний, малий, певно, знайшов його в бібліотечці люкса. Струсилося попіл і покульгалося до салону.
Дивовижно, проте він був порожній, ані душі, усіх потягнуло на сонце. Книжкові полиці стояли в глибині, за більярдним столом і радіоприймачем. Пересувалося щільно перев’язаними пальцями по корінцях томів, оправлених у коричневу шкіру з відтиснутою емблемою Транссибірської залізниці. Нижче уміщено пригодницьку літературу — роман Ґолипіна «Доктор Омеґа. Фантастичні пригоди на Марсі», — а вгорі містилися значно серйозніші книжки. Гмм, географічний
