Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

— Ви забули про страхові премії, а загалом це не ваша справа. Що там?

— Корпус майже неушкоджений. У носовій частині пробій. Це сталося, мабуть, тому, що судно різко всунулося носом у пісок, а двигуни ще працювали на повну потужність…

— Мене не цікавлять ваші припущення! Великий пробій?

— Достеменно встановити важко, там усе затягнуло піском, і пісок став такий, мов цемент. Вода більше не може ні поступати через пробій, ні виливатися звідти. Все зацементовано піском, у трюмі повно піску. Судно засмоктало піском.

— Добре, відпочивайте.

Це все Мечислав передбачив, хоча йому і не доводилось пірнати з аквалангом і оглядати днище корабля. Він поклав собі діяти так, щоб пісок з його ворога перетворився на спільника.

На світанку почалися роботи по реставрації корабля. Всі, звичайно, розуміли, що шеф і не думає піднімати судно, він хоче, щоб воно залишилося на місці, але збирається переобладнати його каюти, салони, трюми, що залиті водою й засипані піском.

Почали розпаковувати ящики з пластролом, тією самою дивовижною масою, якості якої Джошуа Сміт демонстрував сеньйорам Вертесу й Осандрі у кав’ярні “Орхідея”. Чимало цього пластролу було зроблено на фабриці сеньйора Осандри, перш ніж сама фабрика запалала синім полум’ям. А як нелегко було вивезти із фабрики готову продукцію, не викликаючи ні в кого ані найменшої підозри. Про це дещо міг би розповісти сеньйор Вертес.

Але як би там не було, а пластрол лежав ось на палубі, і група аквалангістів збиралася зараз опуститися з ним на глибину. Розрахунок Мечислава був і простим, і хитромудрим. Переконавшись, що корабель загалом цілий і міцно вріс у дно, він надумав дещо змінити свій план. Тепер не було потреби покривати пластролом борти й звільняти всі трюми від піску й води. Судно може сплисти і потім повалитися на бік. Простіше покласти пластролові латки тільки в тих місцях, де пробої і дірки в бортах та днищі виступають над піском. Викидати пісок і викачувати воду з носових і кормових відсіків не треба — вони міцно тримають судно на грунті, і навіть у найшаленіший шторм воно не похитнеться. Тепер зрозуміло, чому після багатьох років перебування судна над водою воно залишилося ціле.

Пластрол міцніший сталі. Значить, після того як будуть укріплені борти зовні, треба укріпити ним борти й переборки зсередини, бо зовнішній тиск води й піску може роздушити судно.

Тепер усі аквалангісти, прихопивши пластрол, один за одним зникали за бортами. Ті з робітників, що зосталися на палубі, теж не байдикували. Мечислав не за те платив їм гроші. В них знайшлася робота у напівзатоплених салонах і каютах.

З-за валів Атлантики виринуло червоне сонце. На палубі “Менхасетти” сиділа одинока постать і стежила за мотузками, на яких спускали ящики з пластролом аквалангісти. Вона була схожою на кнехт і не викликала підозри навіть у чайок. Десь у тумані протарахкотів катер з обслугою маяків, але ті, із маяків, усупереч побоюванням Вертеса, зовсім не цікавилися, що робиться на судні. Крім того, що можна побачити з тумані? ‘

А на судні кипіла робота, як кипіла вона й у воді. Аквалангісти раз у раз смикали за мотузки, щоб узяти нові порції пластролу, в каютах, в салонах, у стерновій рубці дужі руки вкривалися свіжими мозолями. Для Мечислава було обладнано невелику, зовсім суху каютку, куди він перебрався із своїми паперами та розрахунками.

На перший погляд, це було безглуздя — дві дюжини комах хочуть пробудити й повернути до життя Левіафана. Що б вони могли вдіяти тут, в океані, далеко від сухих доків? Від портальних кранів і новітніх машин? Правда, вони там щось привезли з собою, але оте “щось” зовсім не мало ефективного й переконливого вигляду. Й разом з тим відчувалося, що кожна дрібниця реставрації корабля продумана глибоко, всебічно й не випущено жодної деталі. Портативні земснаряди, зовні схожі на пилососи (і не набагато більші від них), але надзвичайно потужні, за лічені хвилини висмоктували з трюмів кубометри піску й води. Пісок осідав за бортами й ще міцніше стискав судно в своїх обіймах, а щоб воно не хруснуло, як горіх, зовні й зсередини на стіни лягала тоненька плівка пластролу. Вона була навіть непомітною, бо товщина її ледве-ледве досягала товщини цигаркового паперу, але вона була міцна, як панцир. Ніякий тиск води, ніякі атаки океану, ніякі бурі, торми, урагани, багатотоні удари валів об борти — ніщо не загрожувало цій тоненькій прозорій плівці.

Робота просувалася швидко. Мечислав Живокіст умів показати, що він дурно гроші платити не збирається, а Хуан Вертес і Данило Слуп вміли довести, що вони теж не збираються даремно брати гроші. Під їхнім пильним оком ніхто з робітників не міг присісти жодної хвилинки. Тільки аквалангісти, незважаючи на те, що їхній старший запобігав перед шефом, намагалися не помічати ні Вертеса, ні Слупа й взагалі ігнорували їхні накази. В них був свій розпорядок, своя черговість, вони могли навіть лежати на палубі, коли інша пара аірнала у воду. І Вертесові, й Слупові аж руки свербіли, так їм хотілося “поговорити” з аквалангістами, але сам бос, сам Мечислав Живокіст заборонив їм чіпати аквалангістів. На них лежала найвідповідальніша робота, і Мечислав не хотів, щоб вона була зроблена абияк.

Туман розвіявся десь перед полуднем. І тільки тоді всі відчули якусь гнітючість цього страшного місця. Мабуть, залишившись сам на сам з океаном, людина почувала б себе спокійнішою і впевненішою, ніж тут, на цьому цвинтарі кораблів. На півночі, в кількох милях від багатостраждальної “Менхасетти”, виднівся маяк, самого острова Сібл не було видно зовсім, бо він виступав з води на яких-небудь метрів півтора. І здавалося, що маяк стирчить просто в воді. Північ була єдиним краєм, куди хотілося дивитися. Там був маяк, значить, був порятунок, але коли глянути навкруги, то будь-які надії щезали. Довкола облягав океан, і в кількох місцях з нього витикалися уламки щогл, як хрести на забутому кладовищі. Вали котилися за валами безперервно, і створювалося враження, що ці щогли-хрести кудись поспішаючи пливуть.

А над ними кигичуть чайки, і чайки ці висять у повітрі нерухомо. Душі моряків переселяються у тіла