Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Я дуже здивувався, коли місіс Берроу ще до народження дитини від мене додала до власного прізвища моє як «середнє ім’я» і впродовж усієї своєї передвиборної кампанії виступала під ім’ям Дороті Мартінеллі Мортімер (Мортімер — її дівоче прізвище).
Цей її вчинок був зовсім незаконний. Одначе випадки такого привласнення жінками чужого прізвища дедалі частішали. В службовій анкеті, яку вимагали від жінки, уже не було графи про те, заміжня вона чи ні (такі деталі вважалися ознакою статевої зверхності); була графа про те, чи вона мати. А звання матері надавало жінці стільки переваг і гак високо підносило її суспільний престиж, що ті, хто ще не був матір’ю, але збирався нею стати, вказували про це в анкеті, беручи собі «середнє ім’я» чоловіка, від якого ждали дитину.
У випадку Дороті Мартінеллі Мортімер, що взяла моє прізвище як «середнє ім’я», була, цілком очевидно, політична підкладка. Тоді я мав у Сполучених Штатах таку популярність, як відомий ліричний співак, і Дороті захотілось надати своєму чарівному образові романтичного забарвлення, поставши перед виборчим корпусом вагітною від чоловіка, котрого вона оберігала в Блувіллі.
Після свого обрання губернатором Дороті досить часто приїздила до Вашінгтона, була завжди заклопотана й завжди кудись поспішала, пересідаючи з літака на літак. Та хоч вона залишалася в столиці й не довго, а все ж знаходила нагоду підтвердити, якщо можна так сказати, своє право на моє ліжко. Щоправда, мукою це для мене не було. Мені не дуже хотілося б жити з Дороті постійно, бо її енергія виснажувала мене, але я завжди зустрічав її приязно й радо. До того ж чому б не сказати й про те, що Дороті має одну вельми приємну мені фізіологічну властивість. Вона належить до тих жінок, про яких один великий письменник гарно сказав, що «їхньому оргазму притаманна щирість теплого потиску руки».
Якось, невдовзі після нашого переїзду до Вашингтона, мені зателефонувала Аніта — на той час вона вже повернулася з Парижа й стала радницею президента. Я зустрів її дзвінок холоднувато, звинуватив її в тому, що вона мене покинула, і, не бажаючи вислуховувати пояснення, поклав трубку. Лія Берідж, яка була тоді в мене вдома й зняла трубку, обурилася моїм вчинком і заявила, що він анітрохи не відповідає моїй скромній статі. Аніта, мовляв, була запекла опортуністка, це правда, але не можна заперечувати й того, що вона робила все, аби оберегти мене.
— Ще б пак! — почервонів я. — Мені ж так треба було, щоб мене оберігали!
Берідж знизала плечима, а тоді зверхньо відрубала:
— Замовкни, Ральфе! Ти мелеш нісенітниці!
До кімнати ввійшла Джекі. Її животик уже виразно випинався рід капітанською формою (їй присвоїли нове звання), вона часто відчувала нудоту, але це не псувало їй доброго настрою. Берідж розповіла їй про мій «подвиг», і Джекі розсміялася.
— Ну що ти, Ральфе, яке хлоп’яцтво! Не треба давати волю почуттям! Не станеш же ти сваритися з радницею президента! Та ми тобі цього, до речі, й не дозволимо!
Через два дні Аніта — просто тобі ангел! — телефонує мені знову. І я, згадавши, як мене картали жінки, вибачаюсь.
— Що ж, Ральфе, твою реакцію цілком можна зрозуміти. Чи не бажаєш пообідати завтра в китайському ресторані? Я запрошую тебе. Пошесть укоротила віку старому містерові Твану, а це доказ того, що він був не такий уже й старий! (Сміх.) Але чарівна місіс Тван у сукні з привабливим розрізом унизу (сміх) тримає ресторан і далі. Я теж буду там…
Я приходжу до ресторану із запізненням, Аніта вже сидить за столиком на другому поверсі, гортаючи ілюстрований журнал. Вона не змінилася. Волосся кольору червоного дерева, зелені очі й тонко вирізьблений ніс, який, відколи я зустрів міс Берідж, подобається мені вже менше. Не змінився в неї й одяг: чорна вузька й строга сукня з білим комірцем — майже уніформа. Вигляд страшенно розумний. І погляд, що шаблею враз прохромив мене наскрізь і, поки я підходжу ближче, міряє мою постать з ніг до голови. Потім Аніта рвучко схоплюється з місця — цей жест вона, здається, старанно підготувала — й цілує мене в губи. Кошмар! Особливо коли згадати, як Аніта, перше ніж поцілувати, подивилась на мене. Тоді вона знову сідає, бере мою руку й повертається до мене.
— А в тебе чудовий вигляд, Ральфе! Очі веселі, настрій прекрасний! Одразу видно, що твої жінки добре дбають про тебе (сміх) — чепурять, розчісують, годують!.. А яка вишуканість! Мені подобається, що тепер чоловіки замість піджаків носять куртки, які тісно облягають стан. Куртки більше пасують таким чоловікам, як ти, — тонким і м’язистим. Особливо, коли їх носять ось так, з вузькими штанами. Ральфе, в тебе сідниці тореадора. Я вже не кажу про інші переваги, які ти маєш (сміх). Слово честі, коли я побачила тебе, в мене аж слинка потекла. Шкода тільки, що ширінка в тебе не на німецький манір! Ці ширінки тепер викликають у Нью-Йорку фурор, і я, зі свого боку, вважаю, що ти з такою ширінкою мав би досить спокусливий вигляд!
Приходить місіс Тван і бере замовлення. Вона, як і колись, весь час усміхається, але, звісно, вже не так звабливо. А що мій погляд за звичкою падає на невеличкий розріз на її сукні внизу, то вона так агресивно й так промовисто зиркає на мене, що я ніяковію. Як тільки вона йде від нас, Аніта (так ніби вона чує голос Берідж!) закликає мене поводитися скромніше і обачніше.
— Ти дограєшся, що тебе викрадуть, любий Ральфе. Таке нині часто трапляється. Діють гангстерські ватаги з трьох-чотирьох жінок. О, тепер це анітрохи не нагадує оту пригоду із сердешним містером Б., пригадуєш? Над викраденими не глумляться, їх не катують. Кожного «родителя» відпускають з почестями, як тільки він виконає свій обов’язок. А що робити? Ми майже безсилі. Ми просто впали в містику материнства! Сьогодні жоден суддя не наважиться засудити жінку, яка завагітніла від викраденого чоловіка. Бо тепер жінки твердять, що діють з патріотичного обов’язку
