Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Соляріс. Едем. - Станіслав Лем

Соляріс. Едем. - Станіслав Лем

Читаємо онлайн Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Захисника щось глухо гупнуло, екран потемнів і знову спалахнув. Ліва фара погасла.

Інженер повів машину темним узліссям, другим, центральним прожектором висвітив між віттям численні срібні плями, за якими щось почало дедалі швидше крутитися; на всі боки полетіло віття, цілі скошені кущі, й величезна маса, яка оберталася, перемелюючи повітря в світлі прожекторів, метнулася вбік. Інженер прицілився в самісінький центр цього вихору й натиснув на педаль. Глухе сильне «умпф!» струснуло башточкою. Як тільки засвітився екран, Інженер повернув башточку вбік.

Враження було таке, наче щойно зійшло сонце. Захисник стояв майже посеред галявини. Нижче, де тільки-но був гай, п’ята частина обрію обернулася на біле море вогню. Зорі зникли, повітря гарячково тремтіло, на тлі цієї повитої димом стіни до Захисника посунула пузата, розіскрена яскравими спалахами куля. Інженер не чув нічого, крім гуготіння вогню. Захисник здавався притиснутою до самісінької поверхні планети крихточкою в порівнянні з цим громаддям, яке почало обертатися ще швидше й перетворилося на високий, мов повітряна гора, смерч, перекреслений посередині чорним зигзагом. Інженер уже тримав його в перехресті прицілу, коли за кількасот метрів попереду помітив освітлені загравою бліді силуети втікачів.

— Ну, держіться! — заревів він і раптом відчув, що в горло йому вп’ялися сотні гвіздків.

Пролунав пекельний скрегіт, гуркіт — Захисник здригнувся від зіткнення зі смерчем. Інженерові на мить здалося, що башточка Захисника падає на нього. Машина застогнала, затанцювала на всіх амортизаторах, броня загула, наче дзвін, затріщала, мовби лопаючись уздовж і впоперек. Екран на мить потемнів і знову прояснився. Гуркіт не припинявся — здавалося, сотня пекельних молотів люто гупає по верхній кришці. Потроху цей оглушливий гуркіт слабшав, удари дедалі ставали повільнішими, кутастий важіль ще кілька разів зі свистом розітнув повітря, і раптом броня задрижала від глухого протяжного скреготу металу, що падав на неї, і кілька «лап», ліниво скорочуючи свої павучі суглоби й знову їх випростуючи, лягли перед самісіньким носом Захисника. Одна з них іще ледь помітним рухом розмірено барабанила в броню, немовби погладжуючи її; та нарешті й вона застигла непорушно. Інженер спробував зрушити з місця, проте гусениці лише на якісь півметра просунулися вперед, заскреготали й заклинилися. Він увімкнув задній хід — і Захисник поїхав. Повільно, орючи грунт уламками, які волоклися ззаду, машина сунулася, наче рак; нарешті її відпустило, метал дзенькнув, і звільнена машина рвучко стрибнула назад.

На тлі гаю, що й досі був охоплений вогнем, усі троє побачили тридцятиметрового розчавленого павука; кукса одного з важелів іще конвульсивно дряпала грунт. Між довгими вугластими кінцівками висіла рогата куля; вона була відкрита, і з неї вискакували срібні постаті.

Інженер машинально перевірив, чи немає когось на лінії пострілу, й натиснув педаль. Пролунав гуркіт. Нове сонце спалахнуло на галявці. Уламки павука з виттям і свистом розлетілися навсібіч, у центрі здійнявся стовп киплячої глини, піску, легких, мов солома, пластівців кіптяви. Інженер зненацька відчув слабість, його замлоїло, холодний піт котився в нього по спині, як вода, заливав обличчя. Занімілою в одну мить рукою він ухопився за важіль і раптом почув Лікарів крик:

— Повертай, чуєш? Повертай!!

З охопленої вогнем улоговини вдарив червонястий дим, немовби там, де досі стояв гай, вибухнув вулкан, киплячий шлак стікав по схилу, огортаючи полум’ям рештки прим’ятих заростів.

— Та повертаю, — прошепотів Інженер, — повертаю…

Але він не рухався. Краплі поту все ще котилися по його обличчі.

— Що з тобою? — ніби з далекої далечі, долинув до нього Лікарів голос, він побачив над собою його обличчя, труснув головою й широко розплющив очі.

— Що зі мною, питаєш? Нічого, нічого, — промимрив він.

Лікар знову відкинувся назад.

Інженер увімкнув двигун. Захисник здригнувся, розвернувся на місці й поповз угору тією самою дорогою, якою з’їхав сюди. Лікар і Хімік нічого не чули, бо всі звуки тонули в гуготінні велетенської пожежі, яка шуміла, мов океан.

Єдина фара — центральний прожектор вийшов з ладу під час зіткнення — знову освітила повалені, перемішані з мертвими тілами статуї. І ті, і ті вкривав сірий, металічний наліт. Захисник проїхав між уламками двох білих статуй і звернув на північ. Мов корабель, що входить у воду, він розітнув і поклав на боки зарості, які хрустіли під гусеницями, кілька блідих силуетів панічно втекли з смуги світла; швидкість зросла, машину кидало на нерівностях, Інженер важко дихав і дедалі міцніше стискав щелепи, щоб подолати млість — перед очима в нього й досі кружляли пластівці кіптяви — все, що залишилося від срібних фігурок, які вистрибували з рогатої кулі. Попереду зажовтіла глиниста виїмка схилу. Захисник задер лоб і поліз угору; пружне віття стьобало по броні, гусениці скреготали по чомусь невидимому, машина мчала дедалі швидше, — то вгору, то вниз, — перетинала неглибокі яри, перестрибувала через круті балки, пробивалася крізь густі зарості; наче таран, вона пройшла крізь гай павучих дерев, їхні колючі черевця бомбардували броню безсильними, м’якими ударами, з жахливим тріском і сичанням перемелювалося бадилля й гілля. На задніх екранах усе ще стояла заграва пожежі. Але вона поступово гасла — й нарешті все огорнула суцільна пітьма.

12

Через годину Захисник мчав уже рівниною. Стояла чорна зоряна ніч, повз машину, яка рівномірно гула, пролітали обрідкуваті зарості; нарешті зникли останні кущі й не було вже нічого, крім довгих положистих пагорбів, які, здавалося, оживали й хиталися під світлом єдиної фари. Захисник стрімко вихоплювався на них, немовби хотів злетіти в повітря, сидіння м’яко погойдувалися, свист гусениць нагадував звук свердла, яке люто вгризається в метал, стрілки приладів горіли рожевим, оранжевим і зеленим світлом. Інженер, нахилившись аж до самого екрана, шукав на ньому вогник ракети.

Те, що вони виїхали, не забезпечивши собі радіозв’язку, він вважав тепер безумством, хоча раніше ставився до цього цілком нормально. Вони поспішали так, нехмовби ще одна чи дві години, необхідні для введення в дію другого передавача, вирішували питання життя або смерті. Коли він був уже майже певний, що проскочив у темряві ракету і їде далі на північ, раптом побачив її, точніше, дивно роздутий світловий пузир. Захисник повз дедалі повільніше, фара освітила похилу стіну, і вона спалахнула срібним вогнем. Видовище було незвичайне; коли засвічувався проблисковий ліхтар, величезний, незамкнений біля вершини купол спалахував, переливаючись у склянистих сплетіннях безліччю веселок, помножений ними блиск далеко освітлював піщані дюни.

Не бажаючи стріляти, Інженер спрямував броньований лоб машини в те місце, де перед цим проклав собі’ шлях — але дзеркальна стіна вже затягла й заживила пролом з обох боків, і єдине, що свідчило про нього, була плита оберненого на

Відгуки про книгу Соляріс. Едем. - Станіслав Лем (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: