Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський
— Жаль мені тебе, дуриндо. Сама в такій шкурі була, коли Вітя в Атлантиці загубився. Ну так то Атлантика і Вітя! На нього можна покладатися, не те, що на це твоє чудо-юдо. Куди він, до речі, полетів? На Аляску? Ах, так, пробач, це Ганнусин чоловік… А твій? На Марсі? Далі? Дуже далеко?
— Дуже, — відказала Аля. — Таню, я тобі вдячна за співчуття. Знаю, що ти від щирого серця…
— Добре вже, хоч знаеш, — задоволено буркнула Таня. — Та зрозумій, для життя тобі потрібний зовсім інший чоловік. Ти хоч пам’ятаєш, що, крім чуда-юда, на світі є інші мужчини?
Є, звичайно, — погодилась Аля.
І то добре. Отже, завтра о дев’ятнадцятій нуль-нуль. Розвіємо тугу, згадаємо “хвостатий” час. Вітю, ти що, не чуєш? — гукнула вона чоловікові. — Ввімкни плиту! — І конфіденційно — Алі: — Ох, уже ці мужчини! Зачитаються, в телевізор утупляться — і трава не рости. До речі, — тон її зробився змовницьким, — скажу по секрету. Там буде Володька, Володька Сергєєв. Пам’ятаєш його? Він з першого курсу був у тебе закоханий. Уяви собі, досі не одружений. Захистився, споважнів, став інтересний, докторську пише. Весь у роботі. Часто тебе згадує.
— Він завжди був інтересним. І зовні теж, — погодилась Аля.
— От і гаразд! Значить, домовилися! — вигукнула Таня. — Зразу ж дзвоню Володьці.
— Не треба дзвонити. Я не зможу прийти.
— Ти збожеволіла? Просто збожеволіла! Та я не можу цього так полишити. За годину буду в тебе. Що? Це я не тобі, це — Віктору. Ой, вибач, за годину ми маємо бути в знайомих. Ну тоді завтра забіжу до тебе на роботу. А ти подумай до завтра. Не маленька ж, сама розумієш. Він може зовсім ніколи до тебе не повернутися.
— Може, — сказала Аля. — Цілком.
— А коли все розумієш, давай зразу домовлятися на завтра.
— Не домовимося. Дякую за запрошення, Таню. Заходь до мене на роботу погомоніти. Я чула, що твого Віктора підвищили в посаді. Перекажи йому мої вітання.
— Я вже замовила з цього приводу нову куртку для Віті і шубу для себе. Він у мене буде такий, що всі позаздрять… Так, так, Вітюню, вже йду. Не хнюп носа, подруго! Завтра забіжу до тебе. Жди.
— Ждатиму, — пообіцяла Аля, кладучи трубку.
Чай, звичайно, прохолов, і довелося його підігрівати. 1і телевізору закінчилася передача “У світі живого”, почалась “Загадки астрономії”.
— Дорогі телеглядачі! Ви вже чули про загадкові сигнали з сузір’я Близнят, — мовив диктор. — Дозвольте мені коротко нагадати суть… Отже, характеристика сузір’я, яке відстоїть од нас на тридцять три світлових роки і чітко вирізняється на північному небі…
За вікном на вулиці почулося ревіння мотора — це ганяв по двору на саморобному мотоциклі невгамовний шестикласник капловухий Петько Шуляков. Завтра на настійне прохання його матері Аля оглядатиме Петька в поліклініці на предмет виявлення в нього психічних аномалій. Та Аля зарані знає, що причини аномалій у Петьковій поведінці слід шукати зовсім не там, де гадає його мама, яка займається сином лише в нечасті хвилини, вільні од відвідування перукарень та салонів…
Диктор бубонів далі:
— …видима зоряна величина — одна і дві десятих, паралакс…
Аля злизнула солодку краплю з губи і потяглася за чашкою.
— …дев’яносто дев’ять тисячних…
Аля простягнула руку до телевізора — перемкнути програму. В цей час диктор сказав:
— …імпульсне випромінювання вперше зареєстровано вісімнадцятого серпня у вигляді трьох спалахів. Потім настала пауза, і знову цикл повторюється. Деякі вчені навіть стверджують, що ми маємо справу з сигналами розумних істот. Втім, дещо схоже висловлювалось і при відкритті пульсарів…
Аля не перемкнула програму. Вона не могла визначити, що саме привернуло її увагу в повідомленні, і нервувала. “Я стаю дратівливого, — подумала вона. — Старію, чи що? Вона підвелась у кріслі і заглянула в дзеркало.
— …попросимо прокоментувати академіка Нагасяна. Будь ласка, Ашоте Ваграмовичу…
Смагляве худорляве обличчя з гачкуватим носом. Академік розгортає карту зоряного неба.
Алі раптом пригадався сьогоднішній сон. Знову наснився Юра. Він стояв на площадці перед дверима і натискував на кнопку дзвоника, як вони домовилися, — два довгих і один короткий. Вона чула його дзвінки, але не могла піднятися з ліжка. Вона була прикута до нього ланцюгами. “Він піде, — з відчаєм думала Аля. — Піде назавжди”. Прокинулася в холодному поті.
— …можливо, ще не вивчене нами природне явище, — говорив академік. — Дивовижна сталість сигналів всередині циклу: два довгих і один короткий…
Аля не чула його подальших слів. Варення з упущеної ложечки розтікалося по старовинній — ще прабабусин подарунок — льняній скатертині.
“Що він каже? — думала Аля. — Цього не може бути, не може бути…”
ОСТАННІЙ СИГНАЛПовість
1
Штурман прокинувся від звуків пісні. Хтось над самим вухом упівголоса співав:
Одрата, сбадрата і се і каяма,
Ачіла, свадріла…
“Ну й жартики!” — подумав штурман і навмисно поволі розплющив очі. Але в каюті нікого не було, Та голос не змовкав:
Одрата, сбадрата…
“Може, радист впіймав якусь передачу? Але ж двері до радіорубки причинені щільно. Галюцинація? То чому ж так чітко й ясно?”
Він почав прислухатися до себе. Ні, нічого не боліло, в голові не наморочилося. А голос то віддалявся, то наближався, і здавалося, що співець перебуває десь неподалік:
Одрата, сбадрата і се і каяма,
Ачіла, свадріла, прадріга