Марсові онуки - Олександр Петрович Казанцев

Над нею летіли чи то тварини, чи то рослини, з розчепіреним корінням-щупальцями, чіпляючись за верховіття ще не вирваних дерев. Невже це потворні чужепланетні перекотиполе? І вони пристосувалися в боротьбі за існування, перелітаючи з місця на місце в шаленому краю неймовірних бур?

Внизу на галявині воронованою крицею блиснула російська ракета.

Залізний Джон байдуже доповів:

— Швидкість вітру — сто двадцять три милі на годину. Щільність атмосфери щодо земної — три і дві десятих. При посадці можуть бути пошкоджені мої механізми. Шукаю інше місце.

— Скиньте на автомобільне кладовище вашу бісову ляльку! — гримнув Гаррі.

— Бог послав нам її за наші молитви, — відповів Керн.

Ракета «Знання» зникла.

Разом із хмарами піску й попелу буря притискала планер до заростей, загрожуючи розбити вщент.

Дерева поступилися місцем хвилям. Їх піняві гребені начебто хапалися за планер. Він пролетів над морською затокою, часом пронизуючи зірвану з гребенів піну.

Промайнув вулканів схил. Планер бриючим польотом мчав над ним.

Робот доповідав залізним голосом:

— У повітрі можна пробути п'ятдесят сім секунд. Можлива посадка на воду, на дерева, на болото. Шанси на загибель сто процентів, вісімдесят шість процентів, шістдесят два проценти. Вибираю болото.

Гаррі не встиг нічого збагнути. Внизу майнули велетенські віяла листя, гострі скелі, купини, баюри… Одне крило зачепилося за камінь і відлетіло. Фюзеляж покоробився і став' мало не вертикально. Апарат зарився носом у трясовину й почав повільно занурюватися.

Керн відкинув пластмасову напівсферу:

— Швидше! В ім'я бога, чорта чи бізнеса! Планер тоне!

Астронавти вискочили з машини, загрузнувши по коліна в багні. Це було багно чужої планети, вони ступили на Венеру, та ніхто з них навіть не подумав про це.

— Радість дияволам! Загинуло все! Джон не залишить планера, поки його ввімкнуто на автопілотування! — несамовито волав Керн.

Гаррі флегматично поліз до потопаючої кабіни, та вистрибнув назад спритніше. За ним слідом, чіпляючись за алюмінієву обшивку, незграбно вибирався робот. Він одразу загрузнув у багнюці.

Нелюдським напруженням витягнули його астронавти на купину. Він спокійно стояв на ній. Керн, опустившись на коліно, зчищав з його ніг липке баговиння, а Гаррі похмуро спостерігав, як засмоктує драговина знівеченого сріблястого кондора. Лишилося тільки хвостове оперення зі смугами американського прапора. Ось і воно зникло.

У калюжі довго з'являлися і лопали бульбашки.

Флагманський корабель експедиції стояв на Венері.

Люди вперше за історію людства дісталися іншої планети. Вони відчували її незвичне тяжіння, слухали її незрозумілі звуки, діждались її несвітлого ранку, та не побачили іншого світу. Венера начебто схаменулась і, як завжди загадкова, закуталася туманом.

— Просто як у Лондоні! — хитав головою Ілля Юрійович.

Олекса згадав Лондон, куди приїжджав з доповіддю про місячну плісняву. Лондон запам'ятався йому як місто «приватних фортець», парасольок і жовтих вогнів. У «приватних фортецях», — у власних будинках, якими пишно називалися похмуро-одноманітні трьох-чотирьохповерхові секції цегляних будівель, — лондонці жили не «по горизонталі», як усі люди, а «по вертикалі». З кімнати до кімнати не переходили, а піднімалися сходами, як у вежі маяка. Зате коло кожної фортеці був свій під'їзд, зовсім такий як у сусідів, з тими ж незмінними сходинками, але самовдоволено пофарбований у свій особливий колір. Від цього колона, що розділяла під'їзди, часом виходила двокольоровою, а кілька квадратних ярдів підстриженої «під машинку» трави біля тротуару вважалися власним садом. Парасольки, як жартував Олекса, відрізняли лондонців од амфібій, дозволяючи «розумним ссавцям» існувати у воді, що оточувала їхній острів морями, падала на їхній острів дощами і підіймалася з їхнього острова туманом. Жовті вогні на вулицях, жовті автомобільні фари, що схожі на жовті котячі очі, дозволяли лондонцям бачити в тумані, як у пітьмі…

А ще краще від жовтих променів пронизують туман промені інфрачервоні, невидимі. Про це подумав зараз Олекса, та не встиг сказати Іллі Юрійовичу, бо думали вони, очевидно, про одне і те ж.

Ілля Юрійович уже сидів за інфрачервоним перископом.

Жестом він покликав Олексу і поступився йому місцем біля окулярів:

— Сідай-но в «машину часу».

Олекса, схвильований і нетерплячий, прикипів очима до м'якого еластичного козирка.

У туманній імлі, як у товщі води, бовваніла велетенська розпливчаста тінь з хребтом, що нагадував гірське пасмо, з довгою витягненою шиєю і могутнім хвостом, який волочився по землі.

Жива істота! Типовий ящір минулих земних ер!..

Добров, заощаджуючи енергію, вимкнув інфрачервоний прожектор, і «допотопна примара» зникла.

Олекса схопився, кинувся до Іллі Юрійовича:

— Ви бачили? Бачили? Це ж диплодок!

Богатирьов, перебираючи густу бороду, задумливо кивнув:

– Інакше й бути не могло. Венера — сестра Землі, молодша.

Олекса і Добров прекрасно зрозуміли, що він мав на увазі. В трійці планет сонячної «зони життя» — Венера, Земля, Марс — Венера була «молодшою» не тому, що з'явилася пізніше, а тому, що остигала довше своїх побратимів. Першим охолоджувався і втрачав атмосферу найвіддаленіший од Сонця Марс. Маючи найменшу з трьох планет масу, він був безсилий утримати часточки атмосфери і водяну пару, що прагнули відлетіти од нього. Він перший з трьох планет втратив «ватяну ковдру» суцільних хмар, яка зберігала власне тепло планети, його первородні океани почали холонути, і в них неминуче мало зародитися життя, коли Земля й Венера були для цього ще занадто гарячі. І життя, що з'явилося в марсіянських океанах, повинно було вийти на сушу через їх висихання задовго до того, як це сталося на