Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Не дочекаєтеся, — Закс похмуро глипнув на книги, а тоді помітив Рен і звернувся до неї майже ввічливо: — Що, Савітрі?

— Список групи, — вона тицьнула хлопцеві під носа папірець із іменами. — Я ще шукаю Діоніса. Підкажеш мені, де його знайти, а я запишу на свій абонемент половину твоїх книг. Я ж можу це зробити, пані?

— Тільки до завтра, — відказала бібліотекарка. — Унікальні видання, розумієте. Ми не виписуємо їх із читального залу в такій кількості, яка, на богів першої Тріади, потрібна Нортонові!

— Дякую, — Рен приязно всміхнулася.

— У Всесвіті щось зламалось, якщо існує дівчина, яка не знає Амона Діоніса бодай з вигляду, — зауважив Нортон, коли за кілька хвилин, щасливий і навантажений двома пакунками книг, вийшов із дверей бібліотеки разом із Рен. — Він десь із мене зростом, з отакими завихреними патлами, — хлопець покрутив пальцем біля скроні, тож жест вийшов доволі двозначним. — Закладаюсь: Амон зараз прогулює лекцію з історії, бо завжди на ній засинає, а Нут це бісить.

Рен усвідомила: вона так захопилася пошуками, що теж прогулює лекцію. Тож Діоніс швидко вислизнув із її першочергових турбот, і дівчина чкурнула на пошуки потрібної аудиторії.

Коли випало наступне вікно, дівчина постановила собі таки знайти нового одногрупника попри те, що той, судячи з усього, невидимий і невловимий, як Брюн.

— Егей, новенька! Сюди! — знайомий голос покликав Рен, коли вона роздивлялася внутрішній двір через прочинене вікно в обрамленні кам’яних плетив.

Студент, якого дівчина мимоволі виглядала серед інших, визирав з-за ніг оголеної статуї в ніші неподалік.

— Привіт! — наблизилася Рендалл.

У ніші ховалося вікно із затишним широким підвіконням, яке бездоганно пасувало для пообідніх посиденьок із книгою.

— Отак уже набагато краще, — студент примружився. — З нашої минулої зустрічі я все питав себе: а якою могла б бути твоя щира усмішка? І ось нарешті маю бажану відповідь. Ти чарівна, новенька.

Рен була певна, що з вуст будь-кого іншого ці слова прозвучали б награно, проте було щось в аурі цього студента, що запевняло: він так справді думає. Юнак неприховано роздивлявся її, тож і вона дозволила собі ковзнути поглядом по кучерях, котрі, попри смолисту барву, подекуди зблискували світлими кінчиками — мовби сонячні промені лягли на його волосся й вирішили там залишитися.

— Послухай, а ти не знаєш раптом, де знайти Амона Діоніса? — спитала Рен, подумки плекаючи надію, що новий знайомець погодиться ще й погуляти з нею нескінченними коридорами Академії в пошуках таємничого студента.

— Залежить, для чого він тобі знадобився, — темно-зелені очі примружилися.

— Маю передати, що ми тепер в одній групі. А наразі я лише дізналася, що він ловелас і нероба, який спить на лекціях. А це не дуже допомагає в пошуках.

— Справді? Це ж хто так вважає? Добра дівчинка Нікс?

Хоч він і вгадав, Рен вирішила промовчати. Студент хмикнув.

— То це я той ловелас, нероба і сплюх, Амон Діоніс. Приємно познайомитись. Одразу ж порада на майбутнє: не слухай усього, що говорить Нікта Ромі. Вона мене страх як любить, але боїться в цьому зізнатися навіть собі.

Рендалл машинально відрекомендувалась і зрозуміла, що втрапила у вкрай неприємну ситуацію — ще й із єдиним студентом, який поставився до неї приязно. Проте усмішка в зелених очах свідчила, що той не образився.

— Спробую зробити життя нашої групи веселим. А тепер, люба Рендалл, мені час летіти на заняття, — чорні кучері хитнулися, хлопець переліз через підвіконня. І — вистрибнув у вікно.

Рен усе ще плуталася в коридорах Академії, проте була цілковито певна, що вони зараз на третьому поверсі.

Вона вхопилася за підвіконня і перехилилася вперед, з переляком і певністю, що люди не стрибають з вікон. Люди — не стрибають.

Та чорнявець, наче нічого не трапилося, балансував трохи нижче — на кам’яному балкончику в обрамленні струнких колон.

— Що, знову цей прикол, розрахований на новеньких? — кинув хтось позаду.

— Закі, не руйнуй атмосфери! — Амон залився сміхом, поки мурашки витанцьовували по спині Рен.

Закс Нортон підійшов до вікна і шпурнув Діонісові книгу в зеленій палітурці.

— Випросив-таки! Ти ставиш!

Чорнявець граційно ухилився від, здавалося б, неминучого удару в плече, схопив фоліант лівою рукою та обурився:

— Якщо ти зіштовхнеш мене вниз томом «Історикових переказів про Стовпів», то хто виставлятиме?

— Слушно! Тоді наступного разу — плата наперед! Бо не треба було з бібліотекаркою гризтися, — Закс закинув голову і розсміявся.

Рен краєм ока стежила за рудим студентом. Примітила, що під лівим оком у нього тонка смужка шраму. А очі — з незвично червонястими райдужками — почервонілі від потрісканих капілярів: схоже, Нортон не одну ніч скнів над книгами.

Тим часом Амон помахав їм рукою та пірнув усередину.

— Це було… неочікувано, — Рен нарешті вгамувала мурашок.

— Спокійно, Савітрі, — новоспечений одногрупник сховав руки в кишені. — Діоніс любить справляти враження і знає, як це робити. А якщо він здуру переламає собі всі кістки, то їх рано чи пізно зцілять у нашому госпіталі.

Діке сприйняла новину стримано, як і Ньєрд. Лише розповіла, що постійних груп ще не формували, бо за ті півроку, які пропустила Рен, усі зосереджувалися на осмисленні свого нового становища та відході від минулого життя. Та на запитання про її власне минуле життя координаторка повідомила, що це дуже й дуже неґречно — питати таке в стінах Академії. Тож Рен залишилося послухати її й вирушити на першу практику до Діти.

— Дорогенькі, увага! — продзвеніла професорка Діта і схилила голову, оточену сонячним ореолом, у бік лісу, а тоді витримала значущу паузу, щоб усі встигли оцінити зелене плетиво гілок, яке виникло тут уранці не без її участі.

Рен уклала з собою