Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— У нас не заведено про
це ]]> говорити, — стиха відказала Діке. — Та якщо тобі аж так кортить дізнатися, то в нашого одногрупника — синдром зникнення ]]> . А пані директорка буде дуже невдоволена, що я відкрила це тобі.— Пані директорка воліє, щоб я
сама ]]> здогадалася?— Ні. Вона воліє, щоб ти була в безпеці, — Діке, як завжди, різко урвала розповідь і опустила погляд у книгу, що лежала в неї на колінах, недвозначно натякаючи, що розмову закінчено.
Попри потребу й собі днювати і ночувати над підручниками в намаганнях наздогнати однокурсників, Рен не могла збутися хвилювання, яке точило зсередини. Щось відбувалося тут, щось недобре з цими «майбутніми богами», як називали їх професори. І затята мовчанка, що оточувала дівчину та нашорошувалася звідусіль на її запитання, тільки переконувала Рен у власній правоті.
Щось недобре ]]> обіймало їх незримими путами, наявність котрих за обопільною згодою замовчували і викладачі, і студенти. Та чи довго це триватиме?..* * *— Сюди, ми вже близько! — Діоніс звернув у вузький непримітний коридор, захаращений поламаними партами.
Це був уже п’ятий чи шостий поворот — Рен збилася з ліку, але одногрупник простував упевнено. Він погодився порадити затишне й достатньо віддалене місце, де дівчина могла б наодинці практикуватися з усіма вміннями мрієростів. Тож зараз вони вдвох петляли коридорами головного корпусу, віддаляючись від студентського шуму вглиб закинутого крила.
Після наступного повороту і рипучих сходів донизу хлопець зупинився навпроти темних дверей і прочинив їх, жестом запрошуючи Рен увійти.
Усередині панувала темрява. Утім, щойно Амон клацнув пальцями, в його долоні зайнялася пломінка намистинка, схожа на крихітне сонце. Промені вмить залили аудиторію — і Рен ахнула. Світло в руках хлопця відбилося від сотень, а то й тисяч скляних сфер, нагромаджених одна на одну.
— Тут зберігають мрії з практичних, поняття не маю навіщо, — усміхнувся Амон. — І, люба Рендалл, мрієроста має оцінити це широке поле для експериментів, правда ж?
Дівчина безмовно кивнула.
Хлопець приглушив світло в долоні, наблизився до парт під стіною та сперся на одну з них, поки Рен роззиралася довкола. У півтемряві вона примітила вікна, наглухо запнуті важкими шторами.
— Не раджу їх відчиняти, — Амон прослідкував за її поглядом. — Здійметься страшна пилюка — тут не прибирали бозна-скільки часу. Та й хтось іззовні може помітити.
— А сюди що — не можна заходити? — запідозрила Рен, хоч замка на дверях не було.
— Можна, звісно. В Академії можна майже все, ти скоро в цьому впевнишся, — осміхнувся хлопець. — Але я б волів тримати хороше місце в секреті. Часом навідуюся сюди і геть не хотів би застати когось іще — наприклад, Ромі в обіймах Зіґфріда. Що ж до тебе, люба Рендалл, то я лише втішуся такій компанії. Адже ця аудиторія та її наповнення для тебе куди корисніші, ніж для мого усамітнення. Тільки не здійснюй мрій бездумно.
— Я не робитиму цього — адже не можна гратися з чужими бажаннями. Мені достатньо вибудовувати схеми й розраховувати витрати енергії. А про це місце я нікому не розповім, — урочисто прошепотіла Рен, сповнена втіхи від того, що в неї та Амона Діоніса тепер є спільна таємниця. Вона примостилася на парту біля одногрупника і, заколисана мерехтінням намистини світла, що перекочувалася між його пальцями, зважилася на питання, яке з непояснимих причин вважали непристойним у стінах Академії: — А яким було твоє життя до того, як ти потрапив сюди?
Хлопець завмер і відповів не одразу. Рен краєм ока роздивлялася його профіль, який у півтемряві здавався скульптурою, гордою і досконалою, як і ті численні божества давнини, які чаїлися по коридорах Академії, у тінях ніш і верхів’ях колон.
— Щоб відповісти на це запитання, а радше — щоб наші взаємини були й надалі такими довірчими й безжурними… — Хлопець пригладив волосся і спитав так, мовби йшлося про життя і смерть: — Люба Рендалл, я конче мушу знати: чи любиш ти вино?
* * *Шлях назад із таємної аудиторії здався коротшим принаймні вдвічі.
— То поміркуй над моєю пропозицією! — кинув на прощання Амон і, наспівуючи впівголоса незнайому мелодію, пішов на наступну лекцію.
Пропозиція зводилася до того, щоби влаштувати вечірку, а певніше — свято вина, бо Амонові з незбагненних причин слово «вечірка» видавалося недостатньо слушним. Він розповів, що часом збирав усіх охочих гуртом і приносив
особливе частування ]]> .Перспектива гулянки звучала привабливо, ще й в устах Амона, який мав ледь не магічну силу переконувати будь-кого у будь-чому. Тому Рен охоче погодилася — лише опісля, коли Зіґфрід видужає.
— З ним же все буде гаразд? — поцікавилася дівчина, на що Амон променисто всміхнувся.
— Неодмінно! Адже Зіґом опікується Нікс. Скажу тобі відверто: ніколи не варто йти супроти Нікс — навіть у бажанні померти.
Щойно власник найтеплішої усмішки в Академії покинув Рен на самоті, в її думки ввірвався дзвінкий стривожений голос Брюн Ньєрд, котра допитувала, а що це трапилось із Зіґфрідом. Дівчина здригнулася з несподіванки: примара не озивалася до неї вже кілька тижнів.
«Скидається на те, що він ледь не вмер від невідомої болячки, але тепер кажуть, що все буде гаразд», — подумки відповіла Рен.
«О боги першої Тріади! Те, що йому тут не місце, жодним чином не стосується смерті… Та я завжди, завжди знала, що ця Ромі його доведе!» — скрипуча злість пробилась у завше ніжному голосі Брюн.
«Нікта — його рятівниця. Але, як на мене, тут коїться щось зле, а всі поводяться так, мовби їм байдуже».
«Бо їм таки байдуже, Рендалл Савітрі, їм всуціль усе одно. Потойбічного холоду, коли ти ще не помітила, їх навчають тут невпинно: кожен буде сам-один, кожен приречений на
