Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
Рен так і не дочекалася точної відповіді. Вона заховала список одногрупників поміж конспектів та рвонула додому, не зважаючи на розклад лекцій та іронічні зауваги від Брами. Крихітна, обшарпана квартира здавалася куди привабливішою за стіни Академії.
Вона невпинно смикала свої спогади, старалася віднайти, винести на поверхню ту мить, коли щось (хтось?) змусило поїхати з рідного міста та вступити сюди. Не зникала думка, що все це — засвіття, тойбіччя, посмертні марення, котрі обсіли її, адже те, що відбувається тут, не може, жодним чином не може відбуватися.
Але воно —
все ]]> — вперто продовжувалось і невпинно відбувалося.Тож Рендалл провела кілька днів, закутавшись в апатію та смугасте покривало. Сповзала з ліжка лише по чай чи канапки. Ридала, втирала соплі, тупилася в стелю і стримувала порив вибігти на вулицю, схопити першого ж перехожого та розповісти, що тут під боком натовп древніх божеств. Але навряд чи боги не подбали про свою таємність. Он навіть спромоглися зробити кредитки вигаданого банку, які працювали — Рен перевірила! — і не викликали ні в кого подиву. Вона намагалася знайти якусь інформацію про свій коледж — і не знайшла. Спробувала обдивитися всі свої речі в пошуках дитячих фото, старих прикрас, конспектів, телефонів — будь-чого, що привело б її до початку. Не знайшла.
«Я не знаю, хто моя сім’я. Не знаю нікого», — мовила вона подумки, приміряючи на себе вагу цих слів.
Внутрішній голос наполегливо переконував, що все буде добре, проте дівчина не могла з ним погодитись отак завиграшки. Та вона достеменно пригадала, як опритомніла після аварії й дізналася, що ніхто не з’явився до лікарні як її родич. Друзі з коледжу розбіглися хто куди. Лікування оплачував фонд Академії. Не скидалося, що хтось десь переймався долею Рендалл Савітрі — і за нинішніх обставин це було на краще.
Рен у глибині душі вже усвідомлювала, що їй доведеться почати все заново, бо хай там скільки підозр щодо власної загибелі тепер метушилося в думках — однаково вранці хотілося снідати, як і всім живим. Тож коли вона врешті переборола жалість до себе, то вирішила не повертатися до цієї теми до певного часу.
Натомість вона повернулася до Академії.
* * *— У групі — ми з тобою? — Нікта Ромі недовірливо подивилася на Рен. — Ти нічого не наплутала? Я повинна бути разом із кимось відповідного рівня.
— Це рішення директорки.
— Далеко не найкраще з її рішень.
— А які проблеми з моїм рівнем? — спитала Рен, обпалена зверхністю Нікти.
— Ох, дивися: бали за деякі практичні виводять із результатів усіх членів групи. А від цього залежить, коли знімуть ліміти…
— Але що не так з моїм рівнем? — перепитала Рен, котрій глибоко байдужі були всі ті практичні та невідомі ліміти, бо її досі тіпало від згадок про розмову з директоркою, яка ґрунтовно винесла їй мізки. — Чому це я не можу бути з тобою?
Міднокоса студентка зіслизнула з підвіконня, пригладила волосся й озирнулася на Рен.
— Ну бо я —
Нікта ]]> , — ім’я клацнуло на її губах, мовби хтось натиснув на перемикач.І тут — час застиг. Тіні повиповзали з кутків. Стеля здригнулася й задвигтіла.
Погляд, повний насмішки, наказував тікати. Тікати, бо темрява, темрява — вона прокинеться, темрява заковтне без сліду, темрява наниже тебе, дівчинко, на голки й розіпне в тиші, з котрої жодна стежка не виведе, жодна пісня, жодна ниточка Намиста…
Рен здригнулася від самого погляду на іронічну руду дівчину, що зараз стояла на лінії світла, але світло її мовби не торкалося. Тільки очі горіли золотим полиском, що яснішав проти сонця.
— Ще питатимеш, чому ми не можемо бути одногрупницями? — губи Нікти досі вигинались, але двигтіння вляглося. Вона повела далі: — Слухай, а Зіґ хоч із нами? Чи як іще Аматерасу вирішила мене добити?
— Зіґфрід у списку є, — стрепенулася Рен. — Ще Діке, Нортон, Діоніс… А хто такий цей Діоніс?
— Ловелас, якого світ не знав. А ще пияк, гультіпака, нероба та ледача задниця! — напрочуд задоволено повідомила Нікта. — Якщо побачиш його одного разу, то нізащо не забудеш. Успіхів у пошуках, я на Одіна.
— То який у нього вигляд, у того Діоніса? — вигукнула Рен навздогін, проте Нікта її не розчула чи не вирішила за потрібне дати підказку.
«Пошуки Нортона чи Зіґфріда — що гірше?» — подумала дівчина. Від проблеми вибору її врятувала з’ява екзотичної чуприни Ніка Ньєрда. Рен, аби не волати, замахала руками в надії, що хлопець із висоти своїх двох метрів помітить її, проте той неквапом ішов кудись, і сріблисті очі не торкались ані грішної землі, ані простих обивателів. Коли дівчина наздогнала його і повідомила про нововведення директорки, хлопець лиш поправив окуляри-половинки й прошелестів, що візьме це до уваги.
Зіґфрід, дізнавшись новину, мав не менш здивований вигляд, аніж Нікта, і повідомив, що не збирається рятувати Рендалл Савітрі від проблем.
— Я й не проситиму, — запевнила дівчина. — Скажи краще, де знайти Нортона.
— Одразу видно, що ти новенька, якщо не знаєш, де він зависає у вільний час, — примирливо відповів студент. — У бібліотеці, Савітрі, у бібліотеці.
— От немає такого в правилах! — голос по той бік бібліотечних дверей, безумовно, належав Заксові Нортону. Настільки безумовно, що Рен навіть не хотіла туди заходити. Але вона розуміла, що життя в Академії ніколи не стане бодай стерпним, якщо вона сахатиметься від підліткової агресії одного рудого нахаби.
— Нортоне, припиніть. Не хочете переглядати своє замовлення в читальному залі — геть від матеріалів, які у нас в одному екземплярі. Заради богів, чому Енлілеві ніколи не сверблять руки виносити щось із фондів? — нарікала бібліотекарка. Коли Рен зазирнула досередини, вона саме рішуче згрібала зі столу стос брошур
