Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

Дірк знав Лаптон Роуд. Це була широка вулиця з дорогою на три смуги та з великими терасовими будинками пізньої вікторіанської доби, що стояли високі та непохитні, роздратовані поліцейськими машинами. Роздратовані тим, що ті понаїхали у великій кількості та ще й проблисковими маячками своїми спалахували. Мешканці Лаптон Роуд віддавали перевагу гарній, охайній, одній-єдиній поліцейській машині, яка патрулювала, їздячи вулицею туди-сюди, радісна та надійна, бо ціни на нерухомість тоді теж викликали радість і надію. Але коли проблискові маячки починали спалахувати блакиттю, вони відкидали свою хворобливу блідість не тільки на охайно відновлені цегляні стіни, повз які вони проїжджали, але й на цінність, яку ці стіни собою являли.

З-за шибок вікон сусідніх будівель визирали роздратовані блакитними спалахами стривожені обличчя.

Машин було три; три поліцейські машини, залишені навкіс так, що це не можна було назвати паркуванням. Цим вони надсилали всьому навколишньому світові сигнал про те, що сюди прибув закон, що він бере ситуацію під свій контроль, і що всі, хто до цього займався на Лаптон Роуд нормальними, добрими, радісними справами, можуть іти лісом.

Дірк швидко йшов вулицею, вкриваючись під цупким шкіряним плащем потом. Попереду височів полісмен-констебль; він розставив руки, уявляючи себе, напевно, бар'єром, але Дірк відкинув його вбік потоком слів, на який констебль не зміг вчасно дібрати слушну відповідь. Дірк ринувся в будинок.

Біля дверей його зупинив інший полісмен, і Дірк уже відмахнувся був від нього простроченою дисконтною карткою з супермаркету (вправним рухом руки, який він репетирував перед дзеркалом багато годин у ті довгі вечори, коли йому нічим було зайнятися) аж раптом офіцер сказав:

— Агов! А вас, бува, не Джентлі звати?

Дірк боязко кліпнув на нього очима. Він видав тихий нерозбірливий звук, що залежно від обставин міг означати «так» або «ні».

— Бо вас шеф шукає.

— Шеф шукає? — спитав Дірк.

— Я впізнав вас за його описом, — сказав офіцер, оглядаючи Дірка з голови до п'ят і самовдоволено посміхаючись.

— Взагалі-то, — продовжував офіцер, — він згадував ваше ім'я таким чином, який деякі люди вважають образливим. Він навіть відправив на машині Великого Боба-Шукача, щоб той знайшов вас. Судячи з того, що ви маєте досить непоганий вигляд, Боб вас ще не знайшов. Ті люди, яких Великий Боб-Шукач знаходить, потім не дуже добре почуваються. Їм ледве стає сил на те, щоб на наші питання відповісти. Заходьте. Краще ви, ніж я, — тихо додав він.

Дірк глянув на будинок. На всіх вікнах були закриті жалюзі з нефарбованої сосни. Хоча в усіх інших відносинах будинок здавався добре доглянутим, вичищеним до стану очевидної, підкресленої заможності, закриті жалюзі створювали атмосферу раптової розрухи.

Дивно, але з підвального поверху лунала музика, а точніше одна обірвана фраза з емоційної пісні, яка повторювалася знов і знов. Було таке враження, що голка програвача застрягла в доріжці платівки, і Дірк не розумів, чому ніхто її не вимкне, або ж хоча б не штовхне голку, щоб пісня продовжилася. Пісня здавалася йому смутно знайомою, тож Дірк припустив, що чув її нещодавно по радіо, хоча й не міг цього згадати. Слова, що співалися, були чимось на кшталт:

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…» — і так знову й знову.

— Вам треба йти в підвал, — байдуже сказав офіцер таким тоном, ніби піти в підвал було останнім, що могло спати на думку людині зі здоровим глуздом.

Дірк коротко кивнув йому і швидко зійшов сходами до вхідних дверей, що були трохи прочинені. Він похитав головою й стиснув плечі, щоб його мозок не тремтів.

Він зайшов.

Передпокій казав про заможність, яка зустрілася зі смаком, сформованим під час студентського життя. Дошки підлоги замість фарби були вкриті поліуретановим лаком, стіни біліли розвішаними по них грецькими килимами — дорогими грецькими килимами. Дірк був готовий побитися об заклад (але не ставити на це гроші), що ретельний обшук цього будинку виявить (окрім бозна-яких інших темних секретів) п'ятсот акцій British Telecom і повну збірку альбомів Боба Ділана до «Blood on the Tracks» включно.

У передпокої стояв ще один полісмен. Він виглядав жахливо молодим; він трохи притулився спиною до стіни й витріщався на підлогу, притиснувши до живота свій шолом. Обличчя в нього було бліде й блискуче. Він тупо подивився на Дірка й ледь помітно кивнув у напрямку сходів, що вели вниз.

Звідти лунали повтори музики:

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…»

Дірк тремтів від люті, що борсалася всередині нього, шукаючи, кого б їй вдарити або задушити. Йому хотілося палко заявити, що він не має до цього жодного відношення, але він не міг цього зробити, бо поки що ніхто не висунув йому таких звинувачень.

— Ви тут давно? — коротко спитав він.

Щоб відповісти, молодому полісменові довелося взяти себе в руки.

— Ми прибули приблизно півгодини тому, — сказав він хрипким голосом. — Пекло, а не ранок. Суцільна біганина.

— Мені про біганину можете не казати, — абсолютно недоречно сказав Дірк і ринувся сходами вниз.

«Не бери її, не бери, не бери…

Не бери її, не бери, не бери…»

Внизу був