Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс
— Мені огидно, що в цю справу вплутаний ти, — сказав чоловік. — Невимовно огидно. Розкажи мені, як ти з цим пов'язаний, що б я знав, що саме викликає в мене огиду.
Дірк ошелешено дивився на охайне худе лице.
— Ґілксе? — спитав він.
— Не стій тут як переляканий… як їх звати?.. Тварини, що не тюлені? Набагато гірші за тюленів. Великі та жирні. Дюгоні! Не стій тут, наче переляканий дюгонь! Чому в того… — Ґілкс указав на кімнату позаду себе. — Чому в того чоловіка є твої ім'я та номер телефону, написані на конверті з грошима?
— А як… — спробував заговорити Дірк. — Як, дозвольте спитати, ви сюди потрапили, Ґілксе? Що ви тут робите, так далеко від східної Англії? Невже для вас тут достатньо вогко?
— Триста фунтів стерлінгів, — сказав Ґілкс. — За що?
— Може ви дозволите мені поговорити з моїм клієнтом? — сказав Дірк.
— То він твій клієнт? — похмуро спитав Ґілкс. — Так. Добре. Чому б тобі з ним не поговорити? Мені буде цікаво почути, що ти йому скажеш, — він манірно ступив назад і жестом запросив Дірка в кімнату.
Дірк зібрався з думками й увійшов до кімнати в стані добре контрольованого спокою, який тривав трохи довше секунди.
Більша частина його клієнта тихо сиділа в м'якому кріслі перед стереосистемою. Крісло стояло в оптимальній позиції для прослуховування — відстань від нього до колонок була приблизно вдвічі більша за відстань між ними, що зазвичай вважається ідеальним для створення об'ємної звукової картини.
Він сидів у звичайній розслабленій позі, схрестивши ноги. На столику біля нього стояла чашка з недопитою кавою. Але цю картину псувало те, що голова клієнта акуратно стояла на центрі платівки, що оберталася на програвачі; тонарм наткнувся на шию, через що голка постійно поверталася на одну й ту саму доріжку. Обертаючись, голова з періодом 1.8 секунди кидала на Дірка докірливий погляд, ніби кажучи: «От бачиш, що буває, коли не з'являєшся тоді, коли тебе попросили», а потім знову відверталася до стіни, далі, далі, і знов до нього, щоб ще раз докорити.
«Не бери її, не бери, не бери…
Не бери її, не бери, не бери…»
Кімната навколо Дірка трохи похитнулася, і він приклав руку до стіни, щоб зупинити її.
— Ти мав виконати для свого клієнта якесь особливе доручення? — тихо запитав позаду нього Ґілкс.
— О, просто дрібницю, — слабким голосом сказав Дірк. — З цим воно ніяк не пов'язане. І він не… не згадував нічого такого. Що ж, я бачу, що ви дуже зайняті, тож я, напевно, візьму свою винагороду й піду. Кажете, він її мені залишив?
Сказавши це, Дірк важко опустився на маленький стілець із гнутої деревини й зламав його.
Ґілкс підвів його на ноги й притулив до стіни. Потім вийшов з кімнати і скоро повернувся, несучи на таці графин з водою та склянку. Він налив у склянку води, простягнув її до Дірка й виплеснув на нього.
— Краще?
— Ні, — плювався Дірк. — Ви не можете хоча б програвач вимкнути?
— Це мають зробити криміналісти. Не можна нічого торкатися раніше за цих розумників. Можливо, до речі, це саме вони приїхали. Йди до внутрішнього дворика й трохи подихай там. Пристебни себе наручниками до поруччя й побий себе трохи, бо в мене на це немає часу. І спробуй не мати такий зелений вигляд, добре? Тобі цей колір не личить.
«Не бери її, не бери, не бери…
Не бери її, не бери, не бери…»
Ґілкс утомлено й сердито розвернувся й уже пішов був сходами вгору зустрічати новоприбулих, чиї голоси доносилися з першого поверху, аж раптом зупинився й кілька секунд дивився на голову, що терпляче оберталася на платівці.
— Ти знаєш, — зрештою сказав він, — ці зарозумілі хвальки-самогубці мене дістали. Вони це навмисно роблять, щоб дошкулити.
— Самогубці? — спитав Дірк.
Ґілкс обернувся до нього.
— Вікна зачинені на залізні засуви завтовшки більше сантиметра, — сказав він. — Двері заперті зсередини, ключ був у замку. Біля дверей зсередини купа меблів. Французькі вікна, що виходять у внутрішній двір, зачиняються дверними засувами. Жодної ознаки тунелю. Якщо це було вбивство, то вбивця мав затриматися, щоб дуже добре все заштукатурити. От тільки цемент тут усюди старий і пофарбований. Ні. Ніхто з цієї кімнати не вийшов і ніхто в неї крім нас не заходив, а в тому, що ми його не вбивали, я дуже певний.
— Немає в мене часу гратися з цим, — продовжував Ґілкс. — Очевидно, це самогубство; навмисно зроблено так, щоб було незрозуміло. Була б така можливість, я б заарештував небіжчика за марнування часу поліції. Знаєш що? — сказав він, глянувши на годинник. — Даю тобі десять хвилин. Якщо ти вигадаєш правдоподібне припущення щодо того, як він це зробив, щоб я міг його в рапорті написати, я дозволю тобі взяти докази в конверті за вирахуванням двадцятивідсоткової компенсації моїх моральних збитків, пов'язаних із тим, що я не дав тобі по зубах.
На мить Дірк замислився, чи не сказати про візити, які за словами клієнта робив йому дивний і страшний зеленоокий волохатий велетень, що регулярно з'являвся нізвідки й гримав щось про контракти й зобов'язання, розмахуючи загостреною до
