Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Юра замовк, на його обличчі змінювали одне одного вирази досади, здивування, приреченості. Михайло Дмитрович співчутливо дивився на нього, беззвучно ворушачи губами, наче пробував щось підказати. Затим заговорив:

— Одного разу заєць запитав у робота: “Ти вмієш бігати, як я? Значить, ти такий самий, як я. То дай відповідь на три “чому”: чому ти не їси моркви? Чому ти такий твердий? Чому ти нікого не боїшся?” “Одне з трьох “чому” відповідає на решту два”, — відповів робот. “Усе зрозумів!” — вигукнув заєць і… перестав їсти моркву.

— Бідний заєць! — з полегкістю розсміявся Юрій. — А вам величезне спасибі. Ви підказали мені шлях. І якщо коли-небудь мені пощастить сформулювати алгоритми мого мислення достатньо зрозуміло й однозначно, ви будете першим, хто дізнається про це. А поки що побажайте мені успіху.

“Ні, він не причетний до виникнення епідемії, — подумав учений. — Збіг у часі з викраденням пробірок — випадковість. Але зате він причетний до припинення епідемії…”

— Евалде Антоновичу, ви не пізнаєте мене?

Худий, з виступаючими лопатками і гострими ліктями чоловік уважно глянув на гостя. Біля очей зібралися і розбіглися зморшки. Він усміхнувся:

— Це ви мусили не впізнати мене! Ви ж бачили мене тільки хворим, у кріслі!

Справді, нелегко було пізнати в цьому жвавому, як ртуть, рухливому чоловікові того безпорадного паралітика в кріслі з маніпуляторами, якого колись зустрів Юрій у коридорі медцентру.

— У мене був орієнтир — ваша адреса, — привітно мовив Юрій. — І стимул — ваше запрошення. А ще — ваша обіцянка…

— Пам’ятаю: розповісти про наші роботи. Я виконаю її.

— Зараз?

— Можна й зараз. Ходімо.

Вони довго ходили по лабораторіях — з поверху на поверх. Евалд Антонович показував Юрі гігантські тришийкові колби, в які поміщали суміш різноманітних елементів і, пропускаючи крізь них електричні розряди, отримували амінокислоти. Автоматичні мішалки із страшним шумом перемішували вміст. На панелях витяжних шаф загорялися й гасли контрольні лампочки, у ректифікаційних колонках з тихим шерехом струмилися потоки рідин. Тремтіли стрілки мілівольтметрів, манометрів, мановакуумуляторів. Часом лунало комарине дзижчання суперцентрифуг. Евалд Антонович знайомив гостя з результатами аналізів первісних організмів та проторганізмів; демонстрував з явним задоволенням, як із коацерватів утворюються складні сполуки.

В одній з лабораторій він показав Юрі колекції “метеоритного життя”, розповів про гіпотези його космічного зародження.

— Вдумайтеся хоча б у такі факти, — говорив він, запально розмахуючи довгими руками. — Шістдесят три проценти всіх атомів людського тіла — водневі. А в космосі найпоширеніший елемент — водень. За ним ідуть, коли не враховувати інертних елементів, кисень, вуглець, азот. І в нашому тілі ті ж чотири “кити”: водень, кисень, вуглець, азот. Органічні сполуки постійно мандрують на метеоритах у космічному просторі. Там є мурашиний альдегід, ціанацетилен, деревний спирт, мурашина кислота, метанімін… Розумієте, Що це означає? Адже це основи амінокислот! Хіба все це не нагадує стрілку компаса, яка показує напрям?

Він тріумфуюче дивився на гостя. А той цілком спокійно і дещо поблажливо відказав:

— Ви маєте рацію. Це набагато ближче до істини, ніж попередні гіпотези, з котрими ви мене знайомили.

— Ви говорите так, немовби давно прозирнули в таємницю зародження життя, — не приховуючи іронії, зауважив Евалд Антонович. — Одначе космічна мікробіологія, хоч і нагромадила чимало вже спостережень, а все ж таки ще не відповіла на питання питань.

— Не покладайтесь на досягнення космобіології,

— А на що покладатись?

Юрій мовчки знизав плечима. Евалд Антонович анітрохи не збентежився і зайшов з іншого боку:

— Ви маєте факти, не відомі науці?

— Не так факти, як висновки, — посміхнувся Юрій, і його посмішка не сподобалась Евалдові Антоновичу, як не подобалася вона часом і іншим людям, які бачили її.

— Що ви маєте на думці?

— Мої висновки несуттєві, бо спираються не на факти. В усякому разі не на ті факти, які спостерігаються багатьма.

І ніхто до вас не помічав їх? Чому?

— Все залежить від кута зору. Якщо спостерігати людське життя зблизька, воно має сенс навіть у деталях: у вчинках, рухах, жестах. Але якщо на літальному апараті підніматися вгору, продовжуючи спостерігати життя, ми спочатку втратимо сенс, а потім знову побачимо його, але на іншому, узагальненому рівні.

Евалд Антонович подумав, що Юрій ухиляється од відповіді на його запитання, і з жалем сказав:

— Ми краще розуміли один одного, коли я був хворим.

— Тоді ми більше міркували.

— В науці заведено спочатку нагромаджувати факти, а вже згодом роздумувати над ними.

Та ж посмішка, наче хто приклеїв, з’явилася на Юрієвому обличчі.

— Хіба природа не нагромадила досить фактів? Вона ставить мільярди експериментів щосекунди. Є над чим поміркувати, чи не так?

— Це демагогія! — вигукнув Евалд Антонович.

Юрій зігнав посмішку з обличчя і примирливо торкнувся руки співрозмовника.

— Уявіть собі будь-який замкнутий світ і його мешканців; мікробів у краплі води або в пробірці, людей у ракеті, на Землі, у зоряній системі — все одно де, але в замкнутому просторі. Чи можуть мікроби взнати про себе щось істотне, якщо не вийдуть за межі краплі або пробірки?

Він замовк, затим уже зовсім іншим тоном попрохав:

— Дозвольте мені днинку попрацювати в одній з ваших лабораторій…

Завідуючий лабораторією Кустович, з яким познайомив Юрія Евалд Антонович, очікуюче дивився на гостя. Гість зрозумів запрошення висловитись і заговорив без околясів:

— Мені треба випробувати новий вид замінника живої тканини. Він необхідний для протезування внутрішніх органів. Мені потрібно кілька днів попрацювати у вашій лабораторії.

— Формула тканини? — запитав Кустович.

Гість простелив поверх паперів