Господиня - Стефані Маєр

Я обміркувала обидва варіанти, намагаючись мислити раціонально.

«Значить, швидка смерть… і водночас зробити все можливе, щоб не померти?»

«Чинитимемо опір», — підтвердила Мелані, спохмурнівши.

«Опір… Чудово».

Я спробувала уявити це — відповісти насильством на насильство. Підняти руку, щоб когось ударити. Гм, на словах я все можу, а от на ділі…

«Ти зможеш, — підбадьорила Мелані.— Я тобі допоможу».

«Дякую, але не варто. Має бути інший вихід».

«Я не розумію тебе, Вандо. Ти відвернулася від своїх одноплемінників заради нас, ти готова життя віддати за мого брата, ми з тобою кохаємо одного чоловіка, який збирається нас убити, а ти ніяк не можеш відмовитися від своїх принципів, які в нашому світі цілком непрактичні».

«Я — це я, Мел. І мені не до снаги змінитися, хай що зміниться навколо. Ти дотримуєшся своїх принципів, а я — своїх».

«Але якщо ми…»

Мелані б неодмінно продовжила суперечку, але нас перервали. З коридору, здалеку, відлунням прилетіло тихе шурхотіння — чиїсь кроки по каменю.

Я застигла, тіло наче вимкнулося, тільки серце шалено калатало, але й воно робило перебої. Я дослухалася — і скоро надія на те, що мені почулося, розвіялась. За кілька секунд з коридору чіткіше долинув звук тихих кроків.

Мелані тримала себе в руках, тоді як я нетямилася від переляку.

«Підведись на ноги», — наказала вона.

«Навіщо?»

«Ти не битимешся, але ж бігати ти вмієш. Роби щось — заради Джеймі».

Я вже знову дихала — тихо й неглибоко. Обережно стала навколішки й почала підводитися. Тілом шугав адреналін, м’язи напиналися. Жодна погоня мене не дожене, але куди бігти?

— Вандо? — прошепотів хтось тихо. — Вандо! Ти тут? Це я.

Голос здригнувся, і я впізнала його.

— Джеймі! — вигукнула я. — Що ти тут робиш? Я ж казала, що хочу побути на самоті.

В голосі Джеймі відчувалося полегшення, він заговорив нормально:

— Тебе всі шукають. Ну, не всі — я маю на увазі Труді, Лілі й Веза. Але ніхто не має знати, що саме ми робимо. Аби не здогадалися, що ти зникла. Джеб швидко знайшов свою рушницею. Іян із Доком. Коли Док звільниться, то побалакає з Джаредом і Кайлом. Дока слухаються всі. Тож тобі не варто ховатися. Всі зайняті своїми справами, а ти, мабуть, утомилася…

Джеймі поволі наближався до мене, і нарешті рука його намацала мою долоню, а тоді стиснула пальці.

— Я не ховаюся, Джеймі. Я ж казала, що повинна все обміркувати.

— Ти можеш міркувати й у присутності Джеба, хіба ні?

— І куди ти пропонуєш мені піти? Назад до кімнати Джареда? Моє місце тут.

— Уже ні,— в голосі Джеймі прорізалися добре знайомі мені вперті нотки.

— А чому всі такі зайняті? — вирішила змінити я тему розмови. — Що робить Док?

Моя спроба провалилася — Джеймі не відповів.

Запанувала тиша, а за хвилинку я торкнулася його щоки.

— Послухай, ходи до Джеба. Скажи всім, що пошуки не потрібні. А я побуду тут іще трошки.

— Тут нема де спати.

— Але ж раніше я тут спала.

Він похитав головою.

— Принаймні я принесу матраци і подушки.

— Мені й одного вистачить.

— Я не спатиму з Джаредом, доки він поводитиметься як бовдур.

Подумки я застогнала.

— Значить, доведеться тобі терпіти хропіння Джеба. Вони — твоя родина, не я.

— Моя родина — кого я такими вважаю.

Мене не відпускала думка, що Кайл от-от знайде мене. Але варто сказати про це Джеймі, як він одразу ж кинеться мене захищати.

— Добре, але спершу спитай дозволу в Джеба.

— Пізніше. Сьогодні до нього краще не підходити.

— А чим таким він зайнятий?

Джеймі не відповів. Тільки тепер я збагнула, що і перше запитання він пропустив повз вуха навмисне. Джеймі щось приховував. Можливо, всі зайняті, бо шукають мене. Можливо, повернення Джареда нагадало їм про те, як слід зі мною поводитися. Це сталося ще на кухні: згадати хоча б опущені долі голови, винуваті позирки на мене.

— Що відбувається, Джеймі? — не вгавала я.

— Я не можу розповісти, — пробурмотів він. — І не розповім, — його руки міцніше обвилися навколо моєї талії, а обличчя притиснулося до мого плеча. — Все буде гаразд, — запевнив він хрипко.

Я поплескала його по спині й пальцями розчесала сплутану гриву.

— Гаразд, — мовила я; нехай мовчить. Зрештою, у мене теж свої секрети, правда? — Не засмучуйся, Джеймі. Хай там що, все буде добре. Ти впораєшся.

Як мені хотілося, щоб так воно й було!

— Уже й не знаю, на що сподіватися, —