Стрибок у ніщо - Олександр Романович Бєляєв
Всі твори автора ⟹ Олександр Романович Бєляєв
…Збагнувши, що капіталізм на Землі незабаром остаточно загине, імперіалістична верхівка надумала переселитися на іншу планету. Втікачі довго блукають у космосі, зазнають багатьох небезпечних пригод, поки їм, нарешті, вдається висісти на Венеру… А що їх чекає тут?
Про цю незвичайну міжпланетну подорож розповідає в своєму науково-фантастичному романі “Стрибок у ніщо” талановитий російський радянський письменник Олександр Бєляєв.
“Стрибок у ніщо” свого часу високо оцінив К. Е. Ціолковський. “З усіх розповідей на тему про міжпланетні мандрівки, оригінальних і перекладних, — писав великий учений, — роман О. Р. Бєляєва здається мені найбільш змістовним і оригінальним”.
СТРИБОК У НІЩО
Костянтинові Едуардовичу Ціолковському з глибокою пошаною.
Автор
Фантастичний роман
Художнє оформлення Г. В. Малакова
Частина перша
АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО РЯТІВНИКІВ
1. ВЕЛИКІ ЗНАННЯ МОЖУТЬ БУТИ ПРИЧИНОЮ ВЕЛИКИХ НЕПРИЄМНОСТЕЙ
Цандер рвучко відсунув креслення, встав з-за стола, пройшовся по кабінету. Вийняв з футляра скрипку і заграв. Довгі, тонкі пальці легко і спритно танцювали на грифі. Але мелодія, яку видобував скрипаль з свого інструмента, була зовсім не весела.
“Шеф чимось схвильований! — думав Вінклер, прислухаючись з сусідньої кімнати до імпровізації. — Ого! Скільки гіркоти! Як скаржиться скрипка!”
Скарга перейшла в обурення, в палкий протест. Звуки гучнішали, голоснішали і раптом обірвались незавершеним акордом.
“Напевно, з Цандером сталося щось незвичайне!” — знову подумав Вінклер, креслячи рейсфедером криву. З кабінету почулися приглушені килимом швидкі кроки Цандера.
— Вінклер, ідіть сюди!
Коли Вінклер увійшов, Цандер уже сидів за письмовим столом,
— Сідайте.
Вінклер сів навпроти Цандера. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного, наче хотіли прочитати щось нове на давно знайомому обличчі.
На лівій щоці Цандера був ледве помітний шрам — давній слід студентської рапіри; обличчя інженера Цандера, обличчя художника з великими мрійними очима було блідіше, ніж завжди.
— Вінклер, скільки років ми працюємо разом?
— Дванадцять років, пане Цандер.
— Так, дванадцять. Строк чималий… Ви були добрим помічником, Вінклере, моєю правою рукою, моїм другом…
— Я ще не вмер, пане Цандер…
Цандер насупився.
— Ми повинні розстатися.
Вінклер поспішно опустив руку в кишеню, вийняв люльку, набив її тютюном, запалив.
— Це чому ж… так несподівано?
— Я їду. Надовго покидаю батьківщину, можливо, назавжди.
— “Могікани”? — коротко спитав Вінклер.
— Так, вони… Ви думаєте, що мені загрожує ув’язнення, Вінклер? Гірше. Набагато гірше. Вони приходили не з мечем, а з дарами.
— “Бійтеся данайців, які приносять дари”, — кивнув головою Вінклер. — І що ж то за дари?
— Вони готові милостиво забути про мою нечисту кров, — з гіркотою сказав Цандер. — Повернути мені кафедру, добре оплачувати мою працю.
— З коштів… військового відомства?
— Ви вгадали, Вінклер. Вони пропонували мені, — ви розумієте, що значить, коли вони пропонують? — працювати у військовому відомстві… Стратосферні бомбардувальні ракети, керовані по радіо. Ви чули про них? У багатьох районах країни вже збудовані споруди для стрільби такими ракетами. З цих пунктів за кілька хвилин можна знищити Париж, Брюссель, Прагу, Варшаву градом вибухових і газових ракет. Та їм цього мало. їм потрібні “снаряди без гармат”, що летять за тисячі кілометрів. Не тільки Лондон, Рим, Неаполь, Мадрид, Москва, Ленінград, але навіть Нью-Йорк і Вашингтон — мішені для їх нових засобів знищення. Столиці, промислові міста, порти, аеродроми сусідніх держав можуть бути знищені за кілька хвилин
