Мелодія серця - Вікторія Ван

Раптом хтось з команди крикнув її ім'я, і Юн швидко повернулася до реальності. Їй треба було доставити важливий реквізит до основного знімального майданчика. Вона взяла дерев’яну коробку і побігла в бік головної сцени, де вже збиралися хлопці для фінальних зйомок дня.

— Юн, ось тут, — підказав їй режисер, показуючи, куди поставити коробку. Вона швидко виконала завдання і попрямувала назад до своєї звичної позиції за камерою. Але як тільки вона опинилася на місці, побачила, що Шуґа стоїть осторонь, спостерігаючи за підготовкою сцени.

Його очі ковзнули по ній, і Юн відчула, як цей погляд пронизує її. Він завжди був найменш комунікабельним з усіх, але його присутність була важкою і водночас загадковою. Коли їхні погляди зустрілися, він підняв брови, ніби очікував, що вона щось скаже.

— Все добре? — запитав він, його голос був тихим, але сповненим спокою.

— Так, все нормально, — відповіла Юн, трохи невпевнено посміхнувшись. Їй було складно зрозуміти, чи це було просто звичайне питання чи в його словах ховалося щось більше.

— Ти здаєшся трохи напруженою, — додав Шуґа, його голос був майже нечутним через загальний шум зйомок. — Не переживай, через кілька днів ти звикнеш до нашого ритму.

Юн кивнула, відчуваючи, як напруга трохи відступає. Його слова заспокоювали. Можливо, через його нейтральний підхід або той факт, що він не намагався примушувати її до розмови. Шуґа здавався тим, хто спостерігає, аналізує, але не вмішується, якщо не вважає це за потрібне.

— Дякую, — ледь чутно відповіла вона, намагаючись не дивитися прямо в його очі, які, здавалося, бачили більше, ніж вона готова була відкрити. — Я справді хочу добре впоратися з роботою.

— І ти добре справляєшся, — коротко кивнув він, повертаючись до знімального процесу. — Не дозволяй собі занадто багато думати. Всі ми починали з маленького.

Його слова залишили відчуття підтримки, але й загадкової глибини, яку Юн не могла одразу розгадати. Вона стояла поруч, намагаючись обробити всі емоції, що вирували всередині неї. Від першої зустрічі з хлопцями, їхніх жартів і поглядів, до несподіваного тепла і підтримки з боку Шуґи. Кожен з них був особливим по-своєму, і Юн не могла не відчувати, що це лише початок її шляху поруч з ними.

Нарешті, зйомки завершилися, і хлопці з полегшенням зітхнули, коли режисер оголосив кінець знімального дня. Всі почали розходитися, збираючи обладнання та реквізит. Юн також зібрала свої речі і попрямувала до виходу, коли раптом почула за спиною знайомий голос.

— Юн, почекай, — це був Чонгук. Він наздогнав її біля дверей студії, широко посміхаючись. — Ми збираємось піти повечеряти після зйомок. Хочеш приєднатися?

Вона зупинилася і на мить замислилася. Запрошення було привабливим, але після довгого дня вона відчувала, що краще було б трохи відпочити.

— Я... не знаю, я трохи втомилася, — зізналася Юн, потираючи пальцями скроню.

— Ти ж не хочеш пропустити можливість провести час з нами, чи не так? — запитав Техьон, підходячи з іншого боку і посміхаючись. Його голос був м'яким, але в ньому відчувалася якась внутрішня впевненість, яка завжди збивала Юн з пантелику.

Вона поглянула на обох хлопців, а потім усміхнулася у відповідь.

— Гаразд, я піду, — відповіла вона, відчуваючи, як хвиля хвилювання знову охоплює її. Можливо, це було те, що їй справді потрібно — трохи відпочити в компанії хлопців, щоб відчути себе частиною їхнього світу.

— Чудово, — кивнув Чонгук. — Тоді ходімо. Буде весело.

Техьон теж кивнув, і всі троє вирушили разом до ресторану, залишаючи за собою студію, яка затихала після довгого дня. Юн йшла поруч з ними, відчуваючи, як її серце б'ється швидше від передчуття чогось нового і захоплюючого.