Житія Святих - Вересень - Данило Туптало

вірували в Бога й оголосили піст і позодягали верети від найбільшого з них аж до найменшого. І дійшло це слово до царя Ніневії, і він устав зі свого трону і скинув плаща свого з себе і покрився веретою та й сів на попелі". І він звелів наказати в Ніневії: хай зберігають поста три дні не тільки люди й худоба, і води хай не п'ють. І одяглося все місто у верети, і піст прийняло, і кликнули старанно до Бога, і звернув кожен із шляху свого лукавого, і каялися. Побачив Бог навернення їхнє, помилував і не навів на них зла, яке хотів був навести, а сотворив із ними за невимовним своїм милосердям. Йона ж після третього дня вийшов із міста, (і вийшов на гору), "поставив собі там куреня, і сів під ним у тіні", аж поки побачить, що буде в місті". І побачивши, що нічого лихого місту не сталося, опечалився печаллю великою і рече до Господа: "О Господи, чи ж не не моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я перед тим утік до Тарсису, бо я знав, що ти Бог милостивий та милосердний, довготерпеливий та многомилостивий ... А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя"т. "І виростив Бог рицинового куща, і він вигнався понад Йону, щоб бути тінню над його головою", щоб покрити його від вару сонячного. "І втішився Йона від цього рицинового куща великою радістю" і спочив під ним той день. "А при сході зірниці другого дня повелів Бог черв'якові, і він підточив рицинового куща і той усох". І було сонце, палячи варом на голову Йони і знемагав Йона, і впав у відчай, і рече: "Краще мені смерть від мого життя". І промовив Бог до Йони: "Чи слушно запалився ти за рициновий кущ?" А той відказав: "Дуже розлютився я — аж на смерть". І сказав Господь: "Ти змилувався над рициновим кущем, над яким не трудився і не плекав його, який виріс за одну ніч і за одну ніч згинув. А я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десяти тисячок люда", що навернулися до мене і покаялися. Повернувся ж Йона з Ніневії, не залишившись у землі своїй, а забрав матір свою і пішов у землю Асирійську, в країну іноплемінну, казав-бо: "Візьму усю зневагу собі, оскільки збрехав, пророчачи Ніневійському місту". Коли ж померла мати його, поховав її біля Ливана Девориного. Поселився ж у землі Асирійській, помер там і похований був у вертепі Кенезеєвому, провістивши Христове Різдво за вісімсот літ. Тепер же перед Христом Господом на небесах стоїть і образом лиця Його насичується, славить Його з пророками та апостолами і з усіма святими вовіки. Амінь.

У той-таки день житіє Петра святого, що раніше митарем був

В Африкійській країні був митар, на ймення Петро, немилостивий вельми, що ніколи не пожалів убогого і не тримав пам'яті про смерть, ані до церков Божих не ходив і відхиляв вуха свої від тих, хто просить милостиню. Добрий же Людинолюбець Бог, не бажаючи смерті грішникам, але піклуючись про спасіння всіх, має, спасаючи, вість долі кожного — той із Петром оцим учинив за добротою своєю і врятував його таким чином.

Якось жебраки та вбогі сиділи на вулиці і почали хвалити доми милостивих і Бога за них молити, а немилостивим докоряли. Дійшло слово й до цього Петра, що вельми він немилостивий. І запитали один в одного: чи взяв хто коли від Петрового дому якусь милостиню, і всі сказали, що ніхто не взяв в нього нічого. Звівся один убогий і рече: "Що мені дасте, а я йду оце й випрошу в нього милостиню". І поклали зарік поміж себе. Пішов отож жебрак і став біля воріт Петрового дому. Вийшов Петро з дому, везучи на ослі тяжар хлібів до князя на обід. Поклонився йому жебрак, котрий поклав зарік із друзями своїми, і почав просити милостині, старанно вигукуючи. Той же, не знайшовши каменя, схопив хлібину і жбурнув у жебрака, й потрапив йому в лице, та й відійшов. Жебрак же, підхопивши хлібину, прийшов до свого товариства, кажучи, що з самих рук його взяв той хліб і похвалив Бога, що Петро-митар милостивий є.

Через два дні розхворівся митар і аж до смерті наблизився. І бачить себе у видінні, що сидить на якомусь судищі, катований, а діла його на мірила покладаються. На одному боці мірила стояли вельми сморідні і лиховидні мурини, на другому боці мірила стояли мужі вельми світлі і добровидні. Мурини-бо принесли всі лихі діла, що Петро-митар від юності проздовж життя свого сотворив, і поклали їх на мірилі; світлоносні ж, що мали принести добре від Петрових діл, аби покласти на другому боці мірила на противагу лихих його діл, принесених бісами, стояли сумовиті й недотямні, один одному кажучи: "Ми ж бо нічого не маємо тут. Тоді мовив один із них: "Воістину не маємо нічого, тільки одну хлібину, що її дав Христу перед двома днями і то невільно". Поклали ту хлібину на другій бік мірила і тоді перетягла цю вагу більша перша. Відтак сказали митареві добровідні оті мужі: "Іди, убогий Петре, і доклади до цієї хлібини, щоб не взяли тебе темновидні мурини і не ввели тебе у муку вічну".

Отямився Петро і розмірковував про те, що побачив, і збагнув, що не привиддя, а істинне було бачене — уздрів-бо всі, учинені від юності гріхи: котрі вже й позабував, — все те зібране мурини на мірилі поклали. І сказав подумки, дивуючись, Петро: "Коли один хліб, що його кинув в обличчя убогому, так допоміг мені, що не забрали мене біси, наскільки тоді більша милостиня, покірливо і дбало творена, допомогає тим, котрі нещадно своє багатство роздають убогим?" І відтоді був вельми милостивий, що й себе самого пожаліти не захотів.

Якось, коли йшов у свою митницю, зустрів його один корабельник голий, обіднілий, бо корабель його потонув, припав до ніг його і просив, щоб дав йому одежу, аби покрити голизну тіла свого. Петро ж стягнув із себе добрий верхній одяг багатоцінний і віддав йому. Корабельник же, соромлячись у такій одежі ходити, дав продати її одному купцю. Трапилося ж Петру, коли повертався зі своєї митниці, уздріти ту одежу, що висячи на торжищі, продавалася; від того