Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

народів, яких нині називають штучним терміном “індоєвропейські”. На думку Йошко Шавлі: “Саме назва арії (в сучасній версії – “арійці”), вірогідно, є первинною назвою індоєвропейців. У давньоіндійській мові “arya” означає представника знаті, що могло відповідати суспільному становищу давньоарійських завойовників по відношенню до корінного індійського населення. Саме ж походження слова, вірогідно, пов’язане з землеробством: лат.: arare, словен. оrati – “орати”, що одночасно вказує на землеробську культуру арійського племені” [514. 18]. Нині подекуди вже спостерігається тенденція повернення автентичного терміну “арії” до наукового вжитку.

Релігійні уявлення арійських (індоєвропейських) племен стали основою ведійської міфології, яка, на думку багатьох вчених, була відома й на території України (В. Шаян, Б. Рибаков, М. Сумцов, Є. Классен, Д. Чертков, В. Абаєв, Г. Василенко та ін.).

Арійські племена в III – ІІ тисячоліттях до н. ч. поступово розселялися на значних територіях від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії [545. 62]. Первісною ж батьківщиною їх прийнято вважати Північне Причорномор’я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). Тому було б цілком природно припустити, що Веди (в їх первісній усній формі) могли складатися вихідцями з Придніпров’я або їхніми нащадками, котрі переселилися до Малої Азії та Індії, і тому ведійська міфологія має велике значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли. Релігійна свідомість предків українців виникла на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили у спадок попередні цивілізації: трипільська, скіфська, слов’янська.

Спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен божеств, залишків деяких обрядів тощо, здавна відзначали дослідники санскриту, письменники, етнографи, які вивчали обрядовість давніх аріїв [344; 55]. Про це ж повідомляють і самі індійці. Ось, наприклад, свідчення індійського мовознавця Джогоннатха Чокроборті, перекладача зі старослов’янської: “Мене, індійця, вразила широка спільність “Слова о полку Ігоревім” і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у “Слові” стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над “Словом” була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: “Чи випадково це?”” [507].

На цю спорідненість неодноразово вказував і Юрій Миколайович Реріх [575]. А видатний індійський історик, коментатор “Бхагаватгіти”, Б. Г. Тілак вважав, що основи ведійської культури започаткувалися в Арктичній прабатьківщині 12–10 тисяч років тому, а далі саме в Україні, повільно рухаючись в напрямку Індії, арії залишили безліч своїх світоглядних і обрядових реліктів [447].

Справді, в українській етнорелігії знаходимо чимало паралелей з давньоарійськими віруваннями. Перше, що впадає в око, культ Бика (Тура, Тільця), на який вказують ряд українських дослідників [506; 321]. З ним пов’язана зодіакальна символіка України, успадкована від Трипілля і Скіфії, як країни Бика. Сучасний санскритолог Степан Наливайко доводить, що назви Таврика, Скіфія, Русь, Україна, Волинь, Гуцульщина – “семантичні двійники й означають “Край/Країна Тура/Бика” [321. 21].

В Атхарваведі знаходимо міфологему Бика як “земледержателя”: він тримає на своїх рогах Землю, Небо і Повітря, тому Бик є символом державності (від санскритського dharma – держава). Його зображували на жертовниках, що символізували центр Всесвіту. В Україні археологам також відомі святилища Тура. Знаходимо цей надто популярний образ і в українських колядках, весільних піснях та іншому обрядовому фольклорі. Його прославляли ведійські ріші у свої гімнах – “хай славиться бик” і слов’янські піснетворці в своїх кощунах – “Буй-Тур Всеволод” (Слово о полку Ігоревім). Бик, як символ священного ладу (закону Рити – української Прави) згадується, зокрема, в Славені єдності: “Разом збираєш ти, о Бик! О Вогонь, всі дари благочестивого” [384.Х.191]. Священна корова – його божественна пара. Вона також відома в Атхарваведі, наприклад, у заговорі на перемогу над ворогами: “Хай недруг поспішить геть! Хай примчить сюди – корова!” [19. VІ. 67]. Вислів “хай примчить сюди корова” означав найліпші побажання у ведійських заклинаннях, ладування ворожого, хаотичного простору згідно законів Рити.

У наших народних традиціях досі існує майже побожне ставлення до корови-годувальниці: зберігся, подібний до індійського, звичай чіпляти на шию корові дзвіночки, у святкові дні (перший вигін на пасовище) прикрашати віночками роги. Зображення Бика, що було традиційно царським символом арійської культури, а нині наявне на гербі Індії, присутнє також на багатьох регіональних українських гербах і в народному мистецтві [115].

Отже, Бик пов’язаний з поняттям державності, а кожна арійська держава керувалася законами дхарми. Ці закони спиралися на 4 суспільні стани (варни, касти), докладно описані в Триведі (збірна назва трійці священних книг: Самаведи, Рігведи, Яджурведи). Так, Артхашастра, як уже згадувалося на початку ІІ розділу, описує “науку про державний устрій”, де для кожної з чотирьох каст подає свої Закони [13. 17].

Непересічне значення культу Вогню, що притаманне усім арійським релігіям, важливе й для наших українсько-арійських реконструкцій. Міф про народження Вогню розповідає про Прабатька всіх істот Праджапаті, який, будучи самотнім і прагнучи продовжити себе, силою свого натхнення породив Агні – вогонь. Але скоро Творець зрозумів, що Агні треба годувати, тоді він створив Богів, рослини і людей. З того часу Агні приймає тільки те, що створене руками і людським натхненням.

Основа ведійської релігії – обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу предків. Ці найголовніші риси мала і релігія русів до прийняття християнства. Для нормального повноцінного життя людини необхідне відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, важку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, співом, танцями, зустрічами з ріднею, священним вогнищем, ритуальними напоями та обрядовою їжею. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частинкою життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії – саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення, любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Така віра предків русів була довгий час міцним імунітетом від чужовір’я.

Відречення від світу, штучний аскетизм, яким прославилися ченці-схимники, було чужим і протиприродним, суперечило законам єднання людини з природою-Богом. У “Повісті врем’яних літ” знаходимо натяк на те, що зустріч із ченцем вважається поганою прикметою [248. 105]. Подібні прикмети знаходимо і в “Сонниках”, де піп, дяк або чорноризець означає неприємність. П. Чубинський зазначив: