Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.

Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов’янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності – занепаду і відродження. Культ Богині-Матері у трипільців засвідчений і фігурками жінки, що тримає біля грудей дитину, своєрідні “мадонни” (Майданецьке, Бондарівка, Кринички) [163. І. 374, 375, 393].

Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ІІІ тис. до н. ч. – період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). У вигляді Бого-бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій – “дощовик”), а давні слов’яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв’язку з цим висловлювалося припущення, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина – предками протослов’ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури [128. 35].

Бого-бик у ведійській традиції пов’язувався з силою породження, що надходить з атмосфери – тут простежується його зв’язок з Перуном, а його роги семантично пов’язані з Місяцем.

До аналогів Бого-бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров’ячими рогами й очима). Богині-корови також вважалися “місячними богинями” (Ізида). У ведійській традиції Мати усіх Богів Адіті зображувалась у вигляді корови [544. 176–180].

Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бого-бика) з Матір’ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі згадується один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: “се повінчаємо Сварога і Землю”. Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь – праматір “кравенців” та відому в західних слов’ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови) [255. 7-Є, 8(2); 404. 11–12].

Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї “священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями” Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків [342. 54]. Цілком аналогічним у цьому контексті видається слов’янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чого проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи.

Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Інші зооморфні зображення. Ймовірно всі вони мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур [163. І. 397–399], свиня [163. І. 399], вівця, баран, коза, собака [163. І. 405] ведмідь, ведмедиця [163. І. 400], олень, лось, птахи [163.І. 406–408] (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов’ян (кам’яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) – своєрідний прототип ірано-слов’янського Симаргла (Переплута), охоронця рослин, зв’язкового світів. А зображення олениць або лосих – прототипи східнослов’янських Рожаниць, можливо відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць (які в сибірських народів мають назву Лосиць). Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза – жертовна тварина в Святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях, пов’язаних з магією родючості: “Де Коза ходить, там жито родить”.

Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений у пізніших релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.

Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість “загробного” життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що “модельки жител”, ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер – як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника і мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї – годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду.

Культ Героїв. Вірогідно, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці – не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ героїзованої особистості.

Культ родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані “біноклеподібні” посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць у спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).

Культові споруди. У трипільців були громадські храми, що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо- та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Припускають, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядодій. Один з таких громадських храмів розкопано біля с. Конівка. Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вівтар у формі рівнобічного