Латинізація в Українській Католицькій Церкві - Софія Сеник

Однак, чомусь застосовується інший критерій до запозичень Української, а інший до Російської, чи Грецької Церков. Подам один приклад. Під час однієї наукової дискусії згадалось, що у Василіянському Чині, у другій половині 18-го сторіччя, був звичай, що протоархимандрит, якого тоді обиралося на вісім років, діставав архимандричі відзнаки (митру, нагрудний хрест, перстень), а після закінчення свого реченця їх складав (тобто більше не носив). Це очевидно, було зразу осуджене, як чуже східним традиціям і як явний доказ латинізації в Українській Католицькій Церкві. Але один науковець тоді собі пригадав два випадки, як архимандрити, зрікаючись свого уряду, також склали і відзнаки свого уряду. Обидва випадки з найновіших часів, – один у Росії, а другий у Греції, – переконливо довели, що таке зречення відзнак не чуже Східній Церкві.

З вищесказаного висновок: якщо українці щось нового вводять, то це латинізація, а коли це роблять москалі (росіяни) або греки, то це стає законним східним звичаєм. На це можна навести і приклади з устрою Церкви. Які зміни не ввійшли б у практику Українсько-Католицької Церкви, то ні одна з них, навіть і найбільш латинська, не була така чужа духові Східної Церкви і така супротивна канонам сімох вселенських соборів, як синодальний устрій Російської Православної Церкви, що його завів цар Петро І, залишаючи Церкву без єрархічного голови. Цей устрій не був зовсім скасований з відновленням патріархату, і мав вплив на інші православні Церкви.

Звинувачення в латинізації УКЦеркви, з боку чужих, а то й своїх, нерідко походять із незнання традицій Української Церкви та, взагалі, обрядів Грецької Церкви. Якщо Українська Церква має щось таке, чого не мають Російська чи Грецька Церкви, то без глибшого дослідження, вішається на ній ярлик «латинізації».

Хочу навести один приклад, який, сам у собі, може й неважливий, але типовий. Маю на увазі чорні ризи на похоронах та на заупокійних богослужіннях. Прикладав уживання чорних риз, з давніх часів, можна навести дуже багато, і то з усіх закутків українських і білоруських земель. Ось кілька принагідних прикладав: Супрасльський монастир, половина 16-го ст.; Київська Лавра, половина 17-го ст.; Успенська церква Львівського Ставропігійного братства, кінець 17-го. Усі ці приклади, як видно, не «уніятські». Може бути, що чорні ризи ввійшли в практику Української Церкви через західні впливи, але це сталось давно і вони ввійшли так глибоко, що сьогодні годі твердити, що це латинізація українського обряду. До речі, мені не відома якась заборона чорних риз у східних канонах. Якщо кожна річ, що існує в нашому обряді і, паралельно, у Західній Церкві зараз є латинізацією, то що ж тоді нам залишається?

Протягом кількох сторіч на Україні або не було вищих церковних шкіл, або вони були під чужими впливами (винятків мало і вони короткотривалі). Звідси-то, наш народ не мав змоги вивчити й оцінити своїх традицій. А незнання свого доводило, і доводить, до двох протилежних проявів, одного ж і того ж самого відчуття власної неповноцінності, а саме: до нерозбірливого прийняття чужих обрядів, латинських, чи російських.

Щойно глибші студії над розвитком українського обряду в конкретних історичних обставинах, – яких у нас досі нема, – висвітлять грецькі, російські та латинські впливи, та покажуть що своє, а що чуже.

На кінець можна згадати ще одну прикмету Української Церкви, яка не дозволила їй відцуратися від усього західного. На Сході, говорячи загально, існує схильність переоцінювати обрядову сторінку церковно-релігійного життя. Це найбільш помітне в Росії, де воно довело до розколу, тому, що для обох сторін обрядовість рівнялася з правдами віри. В Україні, загально кажучи, обрядовість не доходила до крайности; маловажні приписи не ототожнювалися з навчанням Христа. Петро Могила у вступі до свого Требника, доручаючи своє виправлене видання, згадує й про ті попередні, що вийшли друком, і оцінює ті різниці, які між ними знаходяться, ось як:

А ґди кто з загнѣваных противников несогласїе якое с Требников въ Львовѣ, в Стрятиню, в Острогу и Вилнѣ друкованых захочет продуковати, таковаму отповѣдь снадная подається, ижъ если суть яковые погрѣшенїя, албо помилки в тыхъ Требникахъ, тые спасенїю нашому , нѣчого не шкодят, поиеважъ Личбы, Моци, Матерїи, Формы, и скутковъ стыхъ Таинъ не зносять, але нъщось о одправованю церемонѣалномъ несогласуютъ, держачися снать в том своих старых звычаевъ. (Предмова).

Кінчаючи, хочу висловити особистий погляд на латинізацію одним реченням з 17-го сторіччя. У відповідь на один із закидів Касіяна Саковича щодо східної літургійної практики, автори Літосу пишуть ось що (мова про агнця на Службі Божій): «А різниця форм, що Східна Церква має квадратову, а Римська округлу, – зовсім не противні правильності, бо в обрядах кожна Церква повинна дотримуватися свого старовинного звичаю».