Латинізація в Українській Католицькій Церкві - Софія Сеник

Перш ніж приступити до закладання власних шкіл на західний лад, треба було вишколити професорів, а це означало – висилати їх до латинських, зокрема Єзуїтських шкіл, що тоді були найкращими. Так зробили з'єднані ченці у Вільні ще перед організацією Василіянського Чину. Висилання ченців до латинських шкіл викликало серед православних деякі побоювання як про це довідуємося з твору Віленського архимандрита Льва Кревзи «Оборона єдности»:

«Деякі у Вільні нас підозрівають тому, що ми спілкуємо з отцями Єзуїтами, а ми на це відповідаємо: Сам природний розум учить людину, що коли їй чогось потрібно, а того нема вдома, то йде пожичити в сусіда. Нашій монастирській братії потрібно науки для ширення хвали Божої тим часом, удома ми ще не спроможні мати науку, то чому ж дивуватися, що ходимо за нею до тих, які її мають?»

У школі людина не набуває тільки самого знання, але й певну ментальність – спосіб мислення, переконання й звичаї. Тому навчання латинських релігійних предметів, у латинському релігійному оточені, мало вплив на погляди й практику самих учнів. Ті учні пізніше, може й несвідомо, вводли латинські елементи в ширшу, практику Українсько-Католицької Церкви.

Василіяни, з яких тод і вибиралися всі єпископи отримали богословську освіту також у закордонних колеґіяах. Хоч відсоток закордонних учнів був невеликий, та вони, коли поверталися на Русь, ставали професорами у Василіянських школах і таким чином поширювали вплив свого західного виховання.

Під час закордонних студій Василіяни, були відірвані від власного обряду і в чужих колегіях мусіли практикувати латинській обряд. Таким чином вони набували латинських обрядових практик, брали участь у латинських набоженствах, читали латинські духовні книжки. Повернувшись на батьківщину і стававши учителями чи душпастирями, вони учили інших того, чого самі навчилися.

В єдиній семінарії для українського клиру у 18-му сторіччі, що була тоді у Львові, провід був латинський, і ректор домагався, щоб українські питомці й прислуга святкували латинські свята й постили згідно з приписами Латинської Церкви. Митр. Атанасій Шептицький рішуче тому спротивився, і Апостолська Столиця, зі свого боку, на таке введення латинських практик не дозволила. Але що східного могла дати питомцям цілком західна наука, яку тоді викладали оо. Театини у Львівській семінарії?...

Але як повернемося до першого 50-річчя після Берестянського Поєднання, то побачимо інший настрій, інший дух, ще не знеохочений неуспішною боротьбою з політичними й суспільними чинниками, які перешкоджали розвиватися руській культурі. Зближення з латинством (у школах, чи деіноді) ще не мало від'ємних впливів, тобто не усувало ані не змінювало східних літургійних практик і традицій, бо тоді було ще тверде переконання, що Українська Церква досить скоро піднесеться з занепаду, та, що внутрі Східної Церкви на Україні зберігаються духовні багатства, рівноцінні з західними. Лев Кревза, відповідаючи (в 1620-х роках) православним, які побоювалися, що «хоч змін ще не видно, то вони виявляться пізніше», каже, що треба мати довір'я, що з'єднані дають щиро, а ще більше довір'я до Господа Бога, «який досить могутній, щоб дозволити розвиватися нашому обрядові і так його утвердити, що він буде тривати до судного дня».

Єпископи, що приступили до З'єднання і перші митрополити 17-го сг., зокрема Потій і Рутський, бачили в З'єднанні з Римом єдиний рятунок «руської віри» від неминучої загибелі. В Артикулах до з'єднання з Римським престолом єрархія шукала запевнення, що від них не вимагатимуть змін в устрою й обрядах їхньої Церкви.

Що збереження східних традицій справді лежало на серці тодішнім єпископам та їхнім безпосереднім наступникам, то ми це бачимо з їхніх слів та поведінки. Тільки сліпе упередження російських істориків, праці яких витворили ще далі панівний погляд на З'єднання, могло цього не добачувати. З'єднані єпископи першої половини 17-го сторіччя не тільки не цуралися свого, але навіть мріяли про ширший вплив їхньої Церкви на інші землі християнського Сходу. Митр. Рутський докладав величезних зусиль, хоч на жаль безуспішно, щоб заснувати кілька руських шкіл, в яких могла б учитися руська шляхта, замість іти до чужих і там пропадати для свого народу. Про школу засновану в Новгородку, він писав (1624 р.): «Ми взяли св. Івана Дамаскина по-слов'янськи; читаються його чотири книжки Про православну віру, у яких можна вичитати не тільки всі контроверзи, коментуючи текст, але й цілу Сумму св. Томи». Далі мова про богословську термінологію, про що ми вже згадали вище, а потім Рутський додає: «І так Русь побачить, що ми справжня Русь, що ми прикрашуємо рідну мову».

Ці цитати добре насвітлюють настрій і ментальність не тільки самого Рутського, але й цілого його оточення. Що стосується богослужебних обрядів, то в тих роках, коли Рутський намагався прийти до порозуміння з нез'єднаними, звертати пильну увагу на те, щоб їх не відштовхнути якоюсь дрібницею, бо вже тоді ходили поголоски про латинізацію, а то й про перехід на латинський обряд. Крім того, нез'єднані пильно слідкували за літургійними практиками у З'єднаній Церкві.

Подибуємо й смішні приклади тієї надмірної чутливости. Наприклад, коли на початку січня 1630 року митр. Рутський відвідав Київ, то на празник св. Василія не правив торжественної Служби Божої у св. Софії тільки тому, що залишив свою митру у Звягелі. Він побоювався, що козаки його вб'ють, якщо він відправлятиме без митри. Того дня він тільки виголосив проповідь наприкінці Служби Божої. Але наступної неділі йому пощастило знайти якусь митру. Тоді до св. Софії збіглася сила людей, щоб приглянутися до його богослужіння, чи, не дай Боже, чогось не змінено. Рутський і тим разом залишився в живих, значить, ніяких нововведень ніхто не помітив.

У 1644 році Холмськиий єпископ Методій Терлецький, у зв'язку зі своєю місією між сербами, радив їм вислати кілька здібніших хлопців до своєї школи-гімназії, яку він заснував у Холмі, «у якій вони, – писав він – зможуть не тільки вивчити різні предмети, але й чистий грецький обряд, який у них дотепер зіпсований і насичений забобонами». А школа, яку планувалося заснувати для сербів у Відні, мала бути під керівництвом Василіян, які мали їх учити «святих обрядів Східної Церкви».

Не можна замовчувати й того, що від самих початків З'єднаної Церкви були й такі одиниці, що вводили латинські практики. Хоч у закидах полемічної літератури ясно видно велику мірку