Житія Святих - Січень - Данило Туптало
Аркадій теж Божим провидінням живий зберігся, в Тетрапургії на землю з моря вийшов і, впавши ниць, молився до Бога, говорячи: "Господи, Боже Аврамовий, Боже Ісаковий, Боже Якова, Боже батька мого, дякую Тобі, що вибавив мене від хвиль і бурі, від смерти на не сподіване вже життя вивів мене і на суші поставив ноги мої. Але як же мене від потоплення врятував, премилостивий, так спаси і раба Твого, брата мого Івана. Молюся Тобі, Господи мій, Господи, збережи його милосердя Твоїм, щоб не потопили його хвилі і буря, щоб не пожерла його безодня, почуй мене, Господи, бо блага є милість Твоя і сподоби мене бачити лице брата мого, згадай діяння батька мого і не зводь Івана в підземні глибини морські, не передавай того молодого хлопця в передчасну і несподівану смерть, дай мені бачити його і померти". Так говорячи, плакав довго, що й знеміг від плачу. Після цього, вставши, пішов у село, що поблизу трапилося, де ж, зустрівши одного христолюбця, одяг старий прийняв, покрився і, попросивши трохи хліба, їв і укріпив знеможене тіло. Прийшов до церкви, що там була, і за брата знову зі сльозами помолився, ліг на лавку, що біля церкви стояла і, задрімавши, заснув. І зразу в сонному видінні побачив брата свого Івана, який говорив йому: "Брате Аркадію, нащо так гірко за мною плачеш і краєш серце своє, ось я, благодаттю Христовою, живий, не будь печальний через мене". Аркадій же, збудившись і у сонне видіння, як у правдиве, повіривши, радости сповнився вельми і дякував Богові. Думав же собі, що має робити. "Чи піду, — казав, — до батьків, та через те, що нема брата зі мною, печаль вчиню їм приходом своїм, чи знову у школу вернуся і, закінчивши філософське навчання, до батьків прийду, та однаково не возвеселю їх, бо, одного мене лише побачивши, гірко будуть ридати. Що-бо робити мені, не знаю. Пам'ятаю, як батько мій завжди хвалив вельми чернече життя, що безмовним є і до Бога наближеним, — піду далі в монастир і буду ченцем". Так собі Аркадій подумав і, помолившися, пішов до Єрусалиму і святим там місцям, на них же Господь спасіння світу зробив, поклонився, вийшов звідти, хотівши увійти в який-небудь монастир, який трапиться йому на шляху. І йшовши, зустрів одного ченця чесного, сивиною прикрашеного, життям святого і прозорливого; до нього прибігши, припав до ніг і, поцілувавши його, сказав: "Молися до Господа за мене, святий отче, бо у великій я тузі й печалі". Старець же сказав йому: "Дитино, не будь печальний, брат-бо твій, через якого сумуєш, живий, як же й ти, і всі, що в кораблі з вами були, Богом збережені врятувалися від потоплення — в монастир пішли до чернецтва. І Іван, брат твій, уже чернече прийняв послушництво, буде ж час, коли побачиш брата очима своїми, почута-бо твоя молитва". Аркадій же, це чувши від великого старця, стояв як зачудований, дивуючись ясновидінню старцевому, тоді знову, до ніг йому припавши, сказав: "Як же не сховав про мене Бог нічого від тебе, так і ти не відкинь мене від лиця свого, прошу тебе, але, як же знаєш, спаси убогу мою душу і введи мене в чин чернечий". Сказав йому старець: "Благословен Бог, іди за мною, дитино". І повів його в лавру святого Харитона, що по-сирійськи Сукійською називалася, і постриг його там, і дав йому келію, у ній же раніше один з великих отців п'ятдесят літ подвизався. Перебував з Аркадієм і сам той ясновидець-старець рік один, на чернече життя його наставляючи і навчаючи на ополчення і боротьбу проти невидимих ратників, по році тому відійшов у пустелю, залишивши в келії Аркадія одного. Йому ж обіцяв, що через три роки побачиться з ним. Аркадій же, прийнявши заповідь від старця, без лінивства її здійснював, вдень і вночі працюючи для Бога.
Минуло ж два роки після потоплення корабля, Ксенофонт, не знаючи, що трапилося в морі з його дітьми, послав одного з рабів своїх у Вирит побачити Івана й Аркадія і все про них детально довідатися: чи здорові і чи скоро завершать навчання своє. Дивувалися-бо батько й мати, що діти їх за стільки часу ні разу про себе не дали вістки, не відвідали листом своїм батьків своїх. Прийшов же раб у Вирит і довідався, що не прибули в той град діти пана його Ксенофонта, і думав собі, кажучи: "Може, вирішили в Атени піти". І пішов в Атени шукати їх. Але і там не знайшов ані ніде не чув про них — повернувся збентежений до Візантії знову. Коли відпочивав він в одній на шляху вітальниці, чернець один, що йшов тим шляхом, також відпочити сів, і тим, що питали його, сказав, що іде в Єрусалим поклонитися святим місцям. Раб же Ксенофонтів, дивлячись уважно на ченця, почав упізнавати його, що товаришем є його, один із тих, що пішли з дітьми пановими до Вириту. І сказав йому: "Чи не ти є той самий [ім'я назвав] раб пана Ксенофонта, котрий ішов з панами Іваном і Аркадієм до Вириту?" Чорноризець же відповідав: "Я є справді, і ти товариш мій, бо одного пана рабами були". Сказав йому раб: "Що тобі, що в чернечий образ вбрався, і де є пани наші Іван і Аркадій, скажи мені, прошу тебе, великий-бо труд підняв, шукаючи їх, і не знайшов". Чернець же, тяжко зітхнувши й очі сльозами наповнивши, почав розповідати йому, кажучи: "Хай буде тобі відомо, о друже, що пани наші в морі втоплені, і всі з ними, я ж, як думаю, один лише врятувався від утоплення і захотів краще втаїтися у чернечому житті, ніж повернутися в дім і принести погану вість пану нашому, і пані, і всім домашнім. І так ченцем є і до Єрусалиму іду поклонитися". Раб же, це чувши, підняв голос
