Житія Святих - Червень - Данило Туптало

Февронія утверджувалася духом і доблесно на диявола готувалася, і сказала до Томаїди: "Добре ти зробила, пані моя, утверджуючи рабу свою, доблеснішою зробила мою душу. Знай же точно: коли б не мала волі померти за Христа, Жениха мого, то і я із сестрами утекла б від страдницького подвигу ховатися. Але тому, що Його люблю, Йому ж душу і тіло своє обручила, насмілююсь піти до Нього стежкою мучеництва, якщо визнає мене достойною в ім'я Його страждати й померти". Врієна ж, такі її слова чуючи, сказала до неї: «Донько моя Февроніє, згадай труди мої й опіку мою про тебе. Згадай, як дволітню тебе в руки свої від годувальниці прийняла, і аж донині ніхто з мирян не бачив лиця твого. Я берегла тебе донині, як зіницю ока, нині ж що тобі зроблю і як тебе берегтиму, дитино моя, не знаю. Вважай, аби не засмутила ти старости моєї і щоб не змарнувала трудів щодо тебе духовної матері твоєї. Згадай страстотерпців, які перед тобою міцно і славно за Христа страждали й вінець перемоги від Нього прийняли. Не лише мужі, а й жінки і діти. Згадай Ливію і Леоніду, двох сестер, наскільки мужньо поклали за Господа свої душі. Ливію мечем в голову усікли, Леоніду ж у вогонь вкинули. Обидві разом увійшли в Оселю Жениха Небесного. Згадай дванадцятилітню дівчину Євтропію, яку з матір'ю її мучили разом. І чи не завжди ти дивувалася послуху й терпінню її: коли суддя з пут її звільнив, стрілами хотівши настрашити, аби кинулася втікати, вона, почувши матір свою, яка казала їй: «Дитино моя, Євтропіє, не втікай», — стала мужньо, наче стовп непорушний, допоки стрілами на смерть не постріляли її. І, передавши дух свій Господові, впала тілом на землю. Так заповіді материної не переступила до кончини своєї. Та дівчина була проста, невчена, а ти ж і сама божественних книг добре навчилася, й иншим учителькою була. Подумай, наскільки мужньо годиться тобі за Господа свого стати». Те й більше говорили вони між собою. Ніч минула, і день настав.

Коли засяяло сонце, лунав голос збентеження і галасу в граді: увійшли вже Селін і Лисимах з воїнами у град, і багато християн воїни взяли й до темниці кинули. Хтось же з еллінів сповістив Селінові про монастир жіночий. Той же послав воїнів, аби взяти всіх чорноризниць. І пішли воїни, обступили монастир навколо, сокирами двері розрубали, всередину, як звірі дикі, увійшли. І зразу схопили Врієну, хотіли мечем її убити. Февронія ж, бачачи біду, що настала, кинула себе в ноги воїнам, кричучи до них: «Заклинаю вас Богом на небесах, мене убийте швидше, щоб не бачила я смерти пані моєї». Коли Февронія це казала, надійшов комит той, що звався Примос. Розгнівався на воїнів, вигнав їх з монастиря і до Врієни сказав: «Де инші черниці, що в монастирі цьому були?» Відповіла Врієна: «Зі страху перед вами всі втекли». Сказав комит: «Краще б і ви з ними втекли. Проте й нині вільно вам втікати, куди хочете. Милосерджуся над вами». Те сказавши, вийшов з монастиря і воїнів за собою вивів. І пішов у претор до Лисимаха. І спитав його Лисимах, кажучи: «Чи правда, що чули ми про монастир той?» Відповів комит: «Правда». Тоді взяв Лисимаха окремо, мовив: «Усі черниці, що були в монастирі, втекли, і не знайшлося більше, окрім двох старих і одної молодої. Дивне щось і чудне маю тобі розповісти, що бачив я в монастирі тому. Бачив молоду ту чорноризницю, що має красу лиця таку, якої ніколи не бачив я в жінок дотепер, і здивувався красі її, і якщо не була б бідна й убога, справді вважав би її бути достойною тобі, панові моєму, жінкою». На це відповів Лисимах: «Якщо заповіді матері моєї не хочу переступити не проливати крови християнської, а щадити її, то як зможу невістам Христовим звабником бути? Ніяк же не вчиню цього. Але прошу тебе, пана мого, виведи їх із монастиря і збережи їх десь, аби не впали в катівські руки Селіна, стрия мого». Коли вони це між собою говорили, один зі зліших воїнів, що в монастирі був, почув розмову комита і Лисимаха, побіг до Селіна-ката і сповістив йому, що в монастирі жіночому знайшли дівчину вельми красну, яку комит радить Лисимахові взяти собі в подружжя. Селін же гніву сповнився, зразу послав воїнів, аби стерегли там знайдених чорноризниць, щоб кудись не втекли й не сховалися. Ще ж послав декого з ближніх, вірніших, слуг своїх, аби подивилися на ту юну дівчину й ім'я її довідалися. Ті ж пішли й поглянули, і до нього повернулися, і сказали, що нема в піднебесній жінок, які були б подібні до неї вродою лиця. Кат же в ту ж годину велів проголошувачам у граді кричати, аби зранку всі зібралися на місце зборів: чоловіки, і жінки, і всілякого віку люд, — бо юна дівчина Февронія має вийти на подвиг. Чули ж усі люди, що в граді і в навколишніх селах жили, чоловіки й жінки, і велика їх кількість на видовище збиралася — подвиг Февронії бачити хотіли. І настав ранок, найлютіших воїнів послав кат до монастиря привести звідти Февронію на суд. Ті ж пішли, взяли її з люттю і, веригами обклавши шию, з монастиря волочили. Врієна ж і Томаїда обіймали Февронію з риданням слізним, голосили гірко й просили воїнів, аби дали їм трохи поговорити з Февронією. І дозволили їм воїни. Тоді знову Врієна і Томаїда воїнів просили, щоб і їх на той же подвиг взяли. Боялися-бо ті стариці, аби Февронія без них не злякалася мук. Воїни ж сказали: «Не наказано нам на судищі вас ставити. По одну Февронію ми прийшли». Врієна такі до неї слова сказала: «Ось, дитино моя, Февроніє, на подвиг страдницький нині виходиш, знаєш, що Жених Небесний дивитися буде на страждання твоє й ангельські сили вже тримають приготований тобі вінець перемоги, якщо до кінця мужньо перетерпиш. Вважай, щоб не злякалася мук, бо посміховиськом для бісів будеш. Не жалій тіла свого, коли побачиш його ранами пошматованим, воно-бо, хоч і не хочемо ми, з часом у гробі оселяється. А я в монастирі, ридаючи, чекати буду вістки про тебе, чи доброї, чи злої. Але постарайся, о дитино моя, аби добру вістку я почула про тебе. О, хто принесе мені це благовістя, що Февронія по-мученицьки за Христа померла і до мучениць долучилася!» Блаженна