Житія Святих - Вересень - Данило Туптало
Ішов дорогою день і знайшов другу печеру, що входила в Єрихонські межі, і поселився в ній, жив для Бога, день і ніч славословячи його, ніби другий ангел, поживком його було травне зело, що росло довкола того місця, а найбільше живився словом Божим, безперестанними молитвами і теплими, які з любові до Бога виходили, сердечними слізьми, попсаломському кажучи: "Сльози мої стали для мене хлібом вдень і вночі". Пробув він там якесь час, і відкрив його Бог людям, мов якогось скарба, схованого в полі; багато-бо іноків після його відходу тужило і на втрату доброго отця нарікали, тож деякі із братії, погодившись, пішли, шукаючи по пустелях пастиря свого; і пройшли численні гори та уділля, і знайшли того, кого шукали. Бог так хотів, щоб наставник управний і добрий правитель не тільки себе, але й інших багатьох наставив і управив у Царство Небесне. Відтоді стало відоме місце усамітнення його, і почали до нього приходити чорноризці та мирські, бажаючи із ним жити і зріти ангеловидне лице його і насичуватися корисними бесідами його. І невдовзі зібралося немале стадо словесних овець, і влаштовано було другий монастир за таким же чином та уставом, як і перший. Росла і множилася слава Божа в місцях порожніх і непрохідних більше, аніж посеред людних міст, в яких беззаконня та суперечки пробувають. Але недовго отець із дітьми своїми пробув укупі; влаштувавши-бо весь чин монастирський, як належить, знову відійшов у глибшу пустелю, що відстояла від країни Текуїтської на чотирнадцять стадій і більше, і там, подібно до Іллі та Предтечі, віддалившись та утікши, поселився в пустелі, покладаючись на Бога, що спасав його, і переходячи з місця на місце крізь зарості, кручі, ущелини та прірви земні, всього себе поклавши Богу. Труд же його пустельний хто розкаже, один тільки Бог знає досконало, той подвиги його відає, на працю його дивлячись, і за це готував йому небесні воздаяння.
Отак тулявся він пустелею довгий час і захотів Бог, щоб знову світильник, який чеснотами світить, із пустельного схову наяву виступив і життям своїм світив щоб усім, хто бажає йти шляхом вузьким, який веде у вічне життя, бо знову знайшли його деякі із подвижників, що переходили пустелю, і впали йому в ноги, молячи його: хай повелить їм із ним пробувати і ревно наслідувати преподобне діло його. До цих, що до препо добного прилучилися, інші, довідавшись, у великому числі збиратися почали, тікаючи від марнотного світу. Він же, уже третє стадо овець Христових зібравши і навчивши іноцтву, третю влаштував обитель, що згодом сирійською мовою називалася Сукійська, по-грецькому ж звалася Старою Лаврою. Тоді зійшов на верх гори, яка там була, і поселився на вельми високому горбі, що мала в собі малу печеру, на нього ж високою драбиною ледве можна було зійти; там сам лише, ніби на стовпі став, від землі відсторонюючись і до небесних наближаючись поселень, і звідтіля, як добрий пастир, стоячи на сторожі, на свої монастирі молитвами і на спасіння зібраних братій піклуванням і, ніби на кормі в кораблі стоючи, управляв плаванням стількох душ; від усіх-бо цих створених ним монастирів приходили до нього, потребуючи живлення. І прожив на тому місці до глибокої старості у пості, у молитвах, і в таких подвигах, що годі їх побачити, день від дня працю прикладаючи, у плоті безплотним виявляючись. Було ж це місце безводне і не бажав отець, щоб хтось із братії трудився на нього, приносячи йому воду віддалік, сам же не міг приносити собі і через незручність підйому на висоту горба і через неміч постарілого багатотрудного тіла. Сотворив отож старанну до Бога молитву, щоб вивів із каменя воду, як Ізраїлю в пустелі. І сталося так: Господь-бо волю тих, що бояться його, творить і молитву їхню чує — раптово від сухого і суцільного каменю, силою Божою вийшло джерело водне — так молитва чеснотливого отця багато у Бога може досягти.
Прожив ото добродосконало у чеснотах і, як гроно спіле, в літах доспівши, наблизився до кончини своєї, про неї ж бо від Бога дістав звістку, прикликав від трьох своїх монастирів ігуменів та братію, що примножилась у пустелі тій, ніби зорі небесні, через його молитви й старання та й сказав їм про свій близький відхід. "Я, — рече, — відхожу від вас, як це велить Господь, приспів-бо час, його я давно бажано чекав, щоб, розв'язавшись од вуз плотських, піти і явитися перед лицем Бога мого.
Ви ж, діти, дбайте про своє спасіння, щоб кожен із вас, уникнувши ворожих сіток, сподобився достойним бути, вийшовши із тіла, ввійти до Господа і дістати милість його". Це почувши, всі заплакали, кажучи: "Полишаєш нас, дітей своїх, отче і вчителю наш, полишаєш же, пастирю й наставниче, гаснеш, світильниче наш і вожде шляху нашого". Він же втішав їх, кажучи: "Господь наш, Ісус Христос, обіцяв із нами бути нерозлучно до кінця віку, той-бо не полишить вас, від нього, коли здійсню дерзновення, молити маю його благостиню: хай не розлучить вас один від одного, як овець від козлищ на страшному своєму суді, але всіх із благословенням своїм хай поставить праворуч і збере нас в одну загорожу в Царстві свойому". Запитала ж його братія: "Що велиш, отче, щодо тіла свого, де поховаємо тебе?" Він же рече: "Віддайте порох пороху, де хочете. Господня-бо є земля і наповнення її". Вони ж кажуть: "Ні, отче, ти влаштував три обителі і три зібрав ти стада, кожне-бо хотіло б твої мощі собі мати, через те, щоб не було поміж ними сварів, тепер заповідж, де покладаємо твої мощі?" Він же, творячи за бажанням їхнім, зволив, щоб у першому його монастирі поховали його, де від розбійників був пійманий і чудесно благодаттю Божою від них збавлений став. Узяли його весь собор, повели ще живого до тієї обителі, у якій, багато повчивши братію щодо досконалого життя і мир їм подавши, ліг на ложі та й віддав у руки Господові святу свою душу, не маючи ніякої тілесної хвороби. Так помер преподобний отець наш Харитон, Христовий мученик та ісповідник, і добрий подвижник. Заридали за ним усі отці пустельні, і вся ' пустеля наповнилася плачевних голосів за таким великим отцем та вчителем, котрий як сонце світ осіяв. Плакали за ним достатньо, святі його мощі поховали чесно, славлячи Отця,
