Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Кожного разу, коли повертаюся з офісу, я відчуваю, як потрапляю із суперлюкса в супереконом. Це відчуття настає тоді, коли я потрапляю на вулицю, де я живу.

Ось біля офісу стоять гарні автівки модних марок. Один із цих автомобілів належить моєму босові. Якоїсь миті мені справді захотілося, щоб він мене підвіз. Ось тільки такий, як він, не живе в нетрах, там мешкають саме такі, як я.

Горнуся в куртку, спостерігаючи, як водій Зимнєва відчиняє дверцята його автомобіля. Автівка від’їжджає, а за нею ще одна. Мабуть, охорона.

Ех, піду я у свій підземний лімузин.

Буду отримувати трохи більшу зарплату — обов’язково двері у квартиру зміню — наші то вже старенькі й відчуття, що тримаються на чесному слові, хоча тато каже, що такі послужать ще й нашим онукам.

У коридорі вже зустрічають батько й сестра з племінником на руках.

— Купила? — відразу ставить запитання сестра.

— Ну що ти до неї причепилася? — виходить уперед тато й забирає в мене сумки.

Він злегка човгає ногами під час ходьби, а в мене серце кров’ю обливається. Колись міцний як кремінь чоловік перетворився на старого, який ледве-ледве ходить.

— Так, купила суміші й торт, — відповідаю, знімаючи куртку.

— З якого приводу торт? — здивовано запитує сестра.

Дитина на її руках задоволено тягне до мене ручки.

— Привіт, маленький, — кажу я, цьомкаючи племінника в пухку щічку.

Боже, він така радість, особливо, коли не будить посеред ночі.

— Сонь, ти ж у фіолетовій кофті йшла зранку, — недовірливо розглядає мене сестра.

— Тітка підвищення на роботі отримала, — усміхаюся.

— Що, гляди головним бухгалтером стала? — чую голос тата з кухні.

— Крутіше — помічницею боса, — відповідаю, замовчуючи про два тижні випробувального терміну.

Мені так хочеться побути щасливою, хоч на хвилинку забути про те, що я ледве сьогодні не провалилася.

Настині очі спалахують непідробним інтересом.

— На зарплаті хоч позначиться? — запитує вона.

— Так, Настя, але не на тебе й дитину. Нам потрібно щось із квартирою робити. Ремонт і таке інше.

— Який ремонт із немовлям? — вдавано обурюється сестра.

— Та яке це підвищення! — встряє батько. — Доню, ти чого? Бухгалтерія — це все. Ти ж могла там стати керівником. Якщо щось станеться, пішла б в іншу фірму і працювала б там бухгалтером. Що тобі з того секретарства? Папірці перекладати та з начальником-мудаком, який бажає тобі під спідницю залізти, спілкуватися?

Я усміхаюся тому, що на ділі це останнє, що мій бос зробить зі мною. Він же мене з цієї причини мало не звільнив у перший же день.

— Тату, все, годі. Там зарплата більша, ніж у бухгалтера. Ми ремонт зможемо зробити, — я обвожу руками наш обшарпаний передпокій.

— Ось у мене на заводі теж така була, — продовжує батько. — Потім наш начальник по п’яному розповідав, як і в яких позах він її.

— Тату, — я готова завити. — Наш офіс — не твій завод. Ніхто там до мене не чіпляється.

— А даремно. Ти в мене дівка видна, давно заміж час. Але тільки хай не начальник. Знаємо ми цих жеребців доморощених.

— Ага, — буркаю у відповідь, прямуючи до ванної.

Вадим Сергійович — жеребець. Я нервово усміхаюся собі в дзеркало, згадуючи його темний погляд, коли він побачив мене в напівзастебнутій блузці й коли торкнувся моєї руки біля ліфта.

Боже, знайшла, про що думати. І все ж я почервоніла від цих спогадів. Ні, все. Буду триматися від боса якнайдалі.

— Отже, так, доню, — починає тато. — Проси свого начальника повернутися в бухгалтерію. Навіщо тобі посада його секретутки?

— Тату, — обурююся, нарізаючи торт.

— Що тату? Он на заводі, де я працював, теж була секретутка. Перед начальником цицьки свої виставляла, а він одружений мужик. У підсумку що? Зробив їй дитину і все. Навіть аліменти не платить.

— Та не буде до мене начальник чіплятися. Тим паче на моє місце вже взяли дівчинку, — кажу я, накладаючи шматки на тарілки.

У кухні запанувала тиша. Тато схрещує руки на грудях, дивлячись насторожено на мене.

— Слухай, так може, цей твій начальник хоче тобі під спідницю залізти, тому й поставив такі умови?

— Боже, тату. Що в тебе до спідниці все зводиться? — закочую очі.

— Та тому що ось, — він показує на насуплену Настю. — Принесла в подолі.

— Тату, — буркає сестра, але не сперечається.

Я на неї взагалі не дивлюся. Про телефонну розмову пам’ятаю, але на цю тему ми поспілкуємося, коли вона укладе Єгорку спати.

— Так, Соню, я поговорю з начальником заводу — він мій друг, підеш туди бухгалтером. І я не буду хвилюватися, що ти пізно додому повертаєшся.

— Але я буду ходити пішки нашим районом, — вставляю я, відкушуючи шматок торта.