Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Насте, мене вдома сьогодні не буде, — кажу сестрі.

Я можу відмовитися від запрошення Зимнєва й не їхати до нього, але не хочу. Не хочу повертатися додому. Тим паче там є Настя. Розумію, що в неї маленька дитина, але я втомилася. Я провела з хворим батьком стільки часу, а в нього є ще одна донька. Хоча б один день моя сестра може побути з ним.

— Знову ти до цього? — гмикає вона в слухавку.

Ну так, до «цього». До того, хто тобі, дурепі, допоміг. До того, хто допоміг нашій сім’ї у важкий період хоча б тим, що не звільнив мене.

— Не до цього, а зайнята буду, — стримано відповідаю їй.

Але роздратування повільно закипає в душі.

— Ось обрюхатить він тебе, і куди ще одного малого? — неприязно бурчить Настя. — Всі мужики козли й сволота. Це він зараз такий добренький, а як залетиш — так відразу в кущі!

— Я, на відміну від декого, знаю, як убезпечити себе, — посміхаюся. — І не тобі про зальоти розповідати.

Стає спекотно. Підводжу погляд і помічаю Вадима. Той стоїть зі схрещеними на грудях руками біля дверей до кабінету. Дивиться на мене таким поглядом, що жар пробирає до самих кісток.

Настя щось буркоче, я нервую й починаю гризти ніготь на великому пальці.

— Сонь, у мене грошей немає, — скиглить сестра, а я закочую очі.

— Бувай, Насте. Я скину тобі гроші на картку, — кажу, не зводячи погляду з його зелених очей.

Він ніби хижак якийсь. Відвести погляд — це однаково, що визнати свою слабкість.

Я точно хочу їхати до нього? Так! Настя впорається. Найважче позаду. Їй просто потрібно буде приглянути за Єгоркою й за татом. Нічого ж не станеться за одну ніч. Я сподіваюся.

— Вимикай, завтра продовжиш, — каже Вадим.

— Я не закінчила.

— Софіє, — його голос стає твердішим.

— Зараз.
Мажу курсором по графі, вносячи в іншу колонку цифри. І так на кілька рядків зверху. Так, очі вже й болять, і не бачать. І я себе медузою відчуваю, а мене на родео спальне потягнуть без права на відмову.

Зимнєв підходить позаду, кладе руки на мої груди й стискає їх. Я через поролон бюстгальтера не відчуваю його дотиків, не збуджуюся, як мені хочеться. Але незабаром наполегливі рухи даються взнаки. Теплий подих обпалює вухо, а низ живота зрадницьки наливається важкістю.

— Соне, — Зимнєв шепоче мені у вухо, викликаючи мурашки всім тілом.

Ґудзик на блузці розстібається. Одна рука нахабно залазить в чашечку й починає масувати сосок. Чоловіча долоня накриває мою руку й натискає кнопочку збереження.

— Завтра доробиш. Сьогодні хочу на всю ніч.

Я ж кажу, що він егоїст! Не «тебе хочу, Сонечка». На ніч він хоче. А я спати хочу. Але хто ж мене питає. Якщо в тебе коханець — сексуальний терорист, то й сама стаєш такою ж. Там, де мозок волає про відпочинок, тіло вимагає розрядки. Так, гаразд. Я ж хочу, я ж чекала цього. Нехай не зумисне, але однаково хотіла й хочу.

— Буду продовжувати, поки не погодишся, — він торкається губами моєї шиї.

Важко видихаю і звільняю груди з полону довгих пальців.

— Гаразд, — усміхаюся.

Ми їдемо в тиші в його автомобілі. Навіть не торкаємося одне одного. Відпочинок не пішов мені на допомогу, і після робочого дня я втомилася так, ніби розвантажувала вагони. Якоїсь миті дрімаю, а прокидаюся в обіймах Зимнєва. Моя голова лежить на його плечі. Ми під’їжджаємо до його дому, який знаходиться в центрі міста.

— У мене змінного одягу немає, — згадую.

— Нічого страшного, — відгукується Вадим. — У мене є для тебе подарунок.

Я киваю. Подарунок? Скільки можна тих подарунків? Я ж до кінця життя за них не розрахуюся.

Вадим відчиняє мені двері й допомагає вийти. Мене хитає від втоми, але він притримує за талію. Ми мовчки їдемо в ліфті на його горішній поверх, мовчки заходимо у квартиру. І щойно Зимнєв допомагає мені зняти верхній одяг, режим «секс-актив» миттю вмикається.

Ми накидаємося одне на одного, ніби зголоднілі. Кожен поцілунок, кожен дотик настільки гострі, що, здається, сильніше не буває. Як би я не бундючилася, але теж скучила. Як найостанніша слабачка, якою не маю права бути з ним. Але вже пришита до нього всіма нитками, які тільки він може відірвати.

Вадим різко входить у мене, повністю заповнюючи. Без підготовки, без прелюдій. Саме так, як я хотіла. Стогну під його ласками, насаджуючись на член. Зимнєв тримає мене за стегна, притуливши спиною до стіни. Точно синці залишаться. Розрядка наздоганяє нас одночасно.

Затуманеним поглядом дивлюся на нього, на його спітніле обличчя. На кохане обличчя, й бачу в його очах щось таке. Дивне, незнайоме. Він веде рукою по моїй щоці, а мені знову стає тепло. Наші тіла пашать жаром. Відчуваю, як всередині мене знову збуджується член. Я обіймаю Вадима за плечі, а щоками течуть сльози. Це від оргазму, напевно.

Але взагалі так усе навалилося. Ще й сестра зі своїми моралями. Яка їй різниця із ким я й де я? Вона ж до мене й тата так за тиждень і не приїхала. Звичайно, Єгорка ж маленький, а їй вдома потрібно сидіти. І так їй половину зарплати віддала на харчування. Але вона має рацію щодо моїх стосунків.