Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Дні, поки тато в лікарні, перетворюються в жахіття. Я постійно почуваюся винною, що дозволила йому випити тоді, що поїхала за покликом свого коханця, хоча могла залишитися вдома. Так, це нерозумно, але ці думки поверталися знову і знову. На душі виникли такі холод і туга, що я саму себе не впізнавала. Я боялася за батька.

Він лежав у комі кілька днів, потім сказали, що щось із серцем. Потрібно робити операцію.

Збираємо всі гроші, які є, але вже не треба. Зимнєв за все платить. А я не можу. У мені ніби вимикають жінку. Потрібно дякувати, а не виходить. Він і не наполягає. Не змушує, не бере силою. Відчуває мій стан і просто знаходиться поруч.

Я просто не можу звільнитися зараз. Доводиться відмовлятися від привабливих пропозицій.

Незабаром батьку стає краще. Мені дають заслужену відпустку, і я везу тата в санаторій.

А там я вже багато думаю. Чомусь думки про життя з'являються на природі, у тихій і спокійній атмосфері, у якій немає стресу.

Можу, нарешті, подивитися на своє життя збоку. Обміркувати його без поспіху, роботи й так далі. Приходить розуміння, що майбутнього з Зимнєвим не буде. До того ж я це завжди розуміла, а тепер усе. Досить із мене таких стосунків. І з одного боку — він нам допоміг. Жодного слова, що я винна йому гроші й всякого такого немає. Жодного слова, що я винна щось ще. Але однаково є якийсь вантаж, який тисне на мене. Я так не можу більше.

***

Дні в санаторії летять непомітно. Я вже все вирішила про себе й Вадима. Повернуся на роботу й закінчу цей безперспективняк. Ось усе і крапка. Годі трахатися, як кролики.

На роботі все як завжди. Майже. На моєму місці сиділа інша. Точніше не те, що інша, а та Анічка, яка була в Зимнєва вдома. Ох, і надивачила вона в документах. Але нічого. Зараз розберуся.

Хоча тут усе перевернуто й переставлено. Ось ще, що я не люблю на роботі, коли чіпають мої речі! Особливо, Зимнєва, до якого я так і не зазираю з миті свого приходу на роботу. Робочим телефоном привіталися — і вистачить. Угу, і це після десяти днів, коли я скучила все ж. Ех, слабохарактерна я. Але що поробиш, коли кохаєш без пам’яті?

— Софіє, принеси мені кави й листи, — лунає з динаміка комутатора.

Я нервово завмираю й ковтаю. Ось знову повертаємося до того, що зазвичай буває.

Я поправляю спідницю і блузку. Беру тацю, на яку ставлю свіжозварену каву без цукру й пачку листів.

Я заходжу в кабінет, зачиняю двері на замок.

Вадим сидить за столом, спершись на один лікоть і погладжуючи пальцями губи. Іншою рукою він клацає мишкою. Я милуюся його зосередженим обличчям. У нього гарний профіль — прямий ніс, пухкі губи, широкі брови. Він мигцем поглянув на мене, і хвиля спеки проходить моїм тілом під його пильним поглядом. Як завжди, коли я його бачу. Його погляд інший, але такий…

Вичавлюю з себе усмішку. Як же я скучила.

Я підходжу з правого боку до нього, ставлю тацю на стіл. Простягаю пачку листів. Наші пальці стикаються, а мене ніби струмом пронизує.

Вадим починає перебирати пошту. Знаходить потрібний лист і передає мені.

— Читай, — говорить низьким оксамитовим голосом, який огортає моє тіло.

Нотки вібрацій змушують мало не підгинатися мої ноги. У мене завжди така реакція на нього.

— Договір? — питаю, піднявши одну брову.

Ми ще перед моєю відпусткою уклали угоду з цим підприємством, і вони тільки сьогодні прислали підписаний екземпляр контракту.

— Цей договір складено: з одного боку — Зимнєвим Вадимом Сергійовичем, і з іншого — Дерев’янко Дмитром… — я застигаю на місці, відчувши гарячу долоню під коліном.

— Продовжуй, — Вадим починає повільно підіймати спідницю.

Це гра, всього лише гра. Більше такого не буде. Усе. Сьогодні я поставлю крапку. Тільки отримаю насолоду від останніх крихт, і все.

Від передчуття продовження трусики миттю стають мокрими. Я продовжую читати, відчуваючи, як його рука рухається вгору по внутрішній стороні стегна. Мурашки вкривають тіло, а я ледь стримую стогін, коли його палець торкається краєчка тканини.

Вадим наполегливо дивиться на екран ноутбука, а пальцем водить уздовж моїх трусиків, затримуючись на кліторі. І головне, робить усе з таким знудженим виглядом, що складається враження, ніби нічого не відбувається. Тільки я міцніше стискаю папірець, коли його пальці відсувають краєчок мокрої тканини. Він вводить вказівний палець всередину мене, а великим тисне на пульсівну точку.

З моїх губ зривається стогін.

— Повтори останнє речення, — незворушно наказує Зимнєв.

Ага, у самого голос хрипкий. І з мого місця не видно, що під столом, але не сумніваюся, що там уже горб у його штанах.

— З боку замовника… — я хриплю з кожним словом.

До першого пальця приєднується другий, а я вигинаюся. Яке читання? Ослаблі пальці випускають договір, і той маневрує на підлогу, ніби зірваний вітром осінній лист.

Чоловік різко виймає пальці, не даючи мені розрядки. Я тягнуся за ним, але він саджає мене на край столу. Підтягує до талії спідницю й розводить мої знесилені ноги.