Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

Уявляю, яких зусиль йому коштувало так говорити зі мною. Не нав’язувати свою волю, не проявляти агресію, а говорити розважливо і спокійно. Хоча, судячи з блиску в очах, до спокою йому було ой як далеко! Але його тон подіяв так, як ніколи б не подіяли погрози. Мені стало соромно. За те, як вела себе з його матір’ю. Славія й справді ні при чому. І я не мала права так поводитися за столом. Вирішила, що як би не ставилася до Ярова, інших це торкатися не буде. Нехай я не маю до Славії теплих почуттів, але постараюся хоча б проявляти елементарну повагу.

– Добре, – видавила я, і він розтиснув пальці, відпускаючи мої плечі.

– У мене сьогодні багато справ. Тому не буду докучати тобі своїм товариством, – вже колишнім холодним тоном промовив Яров, повертаючись до столу. – Ти ж можеш робити що хочеш. Крім, звісно, того, щоб залишити територію. Всі вже попереджені про те, що випускати тебе звідси не можна. Так що не роби дурниць.

Я теж повернулася за стіл, хоча їсти більше не хотілося. Всередині піднімалося гірке і тоскне роздратування. У мене серце розривалося від емоцій, які я навіть виплеснути нікуди не могла.